— Що ти несеш, мамо?! — підскочила Оксана, хапаючись за спинку стілецька. — Яка чужа?! Я ж твоя рідна дочка!
— Не кричи на мене! — Марія Іванівна махнула рукою, навіть не відриваючи очей від газети. — Сказала, що сказала. А ти взагалі хто така, щоб мені вказувати?
— Тату, що коїш? — у кімнату ввірвався Андрій, Оксанин чоловік. — Сусіди вже в стіну стукають!
— Нехай стукають, — буркнула бабуся. — У своїй хаті що хочу, те й роблю.
Оксана опустилася на диван, відчуваючи, як підкошуються ноги. Все почалося з дрібниці — вона попросила матір не викидати залишки борщу, хотіла завтра розігріти. А натомість почула таке, що досі не могла повірити.
— Мам, може, тиск підскочив? — обережно запитала вона. — Ліки пила?
— Який там тиск? — Марія Іванівна нарешті відірвалася від газети й глянула на доньку холодним поглядом. — Ясно ж сказала — чужа ти мені. І завжди була чужою.
Андрій переглянувся з дружиною. За тридцять років знайомства з тещею він бачив її у різних настроях, але такого ще не було.
— Маріє Іванівно, може, лікаря викличемо? — запропонував він. — Щось ви сьогодні не в собі.
— Я в повному розумі! — спалахнула бабуся. — Набридло мені вдавати! Годі вже грати в щасливу родинку!
Оксана відчула, як перехопило дух. У горлі став комок, а в голові крутилася одна думка: невже мати й справді так думає? Невже все життя приховувала, що не любить її?
— Мамо, ну що ти говориш? — її голос здригнувся. — Я ж завжди була поруч. Доглядала, коли ти хворіла. Допомагала грішми, продукти носила…
— Ось саме! — Марія Іванівна різко підвелася, газета впала на підлогу. — Усе з жалю робила! Думала, зобов’язана мені! А нащо мені така турбота?
— З жалю?! — Оксана не повірила власним вухам. — Та ти що, мамо? Я ж тебе люблю!
— Не бреши! — бабуся підійшла до вікна й уперлася поглядом у двір. — Ніхто мене не любить. І ти теж.
Андрій тихенько взяв дружину за руку. Оксана була бліда, як стіна, і тремтіла.
— Ходім на кухню, — прошепотів він. — Дай їй заспокоїтися.
— Ні, — Оксана підвелася. — Мамо, поясни мені, що відбувається. Чому ти так говориш?
Марія Іванівна повільно обернулася. На обличчі була якась дивна посмішка.
— А що тобі пояснювати? Думаєш, я не знаю, як ти про мене говориш? Стара, хвора, усім в тягар?
— Я ніколи такого не казала!
— Та годі! — бабуся махнула рукою. — Я ж чула вас із чоловіком. На кухні шепотілися, думали, не чую. А в мене слух гострий, між іншим.
Андрій нахмурився. Він намагався згадати, про що вони могли говорити, щоб так розлютити тещу.
— Про що ми говорили? — запитав він.
— А ти не пам’ятаєш? — Марія Іванівна примружилася. — Про те,
