Некрасива Ганнуся
Та що це за чоловік, Господи? Суцільне непорозуміння! Невже Ганна сама не бачить, за кого хоче заміж вийти? Маленький, худорлявий, негарний, як ніч без зорі!
Та не перебільшуй ти так! Так, невисокий це правда. Але ж не по виду водицю пють! Он і сама Ганнуся не красуня.
То так. А тепер уяви, які в них діти будуть! Жах!
Молоді матусі, що зібралися біля підїзду посидіти на лавці й потеревенити, перевлаштували ковдрочки у візочках та замилувалися своїми малюками. Де вже там тим уявним Ганнусиним дітям до їхніх!
Тим часом Ганна, допомагаючи своєму нареченому зносити пакунки з автівки, усміхнено кивнула сусідкам та заклопоталася:
Дімчику, любий, може я щось візьму? вона спробувала перехопити один з пакунків, та Дмитро не дозволив.
Ганусю, ти краще двері підїзду притримай! А тяжке не жіноча це справа. І тобі не можна!
Сусідки перезирнулися.
Ну жулик який! Не жіноча справа, бачте! Нічого, до весілля вони всі такі турботливі! А потім ще подивимося, хто правий буде!
А Дмитро з Ганною вже зникли у підїзді, а сусідки все обговорювали їхню зовнішність, риси обличчя, марку машини і ходу нареченої. Бо ж балакати діло нехитре.
А Ганна про те й не думала. Вона поспішала до мами, яку не бачила майже два тижні спершу відрядження, потім ремонт у новій квартирі, який вони з Дімою хотіли закінчити до весілля. Мама наказала доньці берегтися, не хвилюватися, не їздити даремно. Пояснювала: холодильник повний, телефон працює, до весілля часу зовсім мало і як усе встигнути?
Та Ганнусю не втримати вона ще ніколи так довго не була без мами. І ще не навчилася справлятися з тривогою.
Ганнуся народилася у Марини, коли тій було вже 35. Ніс довгий, фігурка нескладна Маринка, продавчиня в невеличкому гастрономі у Львові, для всіх давно стала класичною старою дівою. Які там діти?
Та Маринка здивувала всіх! Поїхала у відпустку на море й повернулася з нареченим. І не аби яким а ставним красенем, яким світ рідко дивується: високий, широкоплечий, синьоокий. На тлі нього Маринка здавалася сірою мишкою поряд із великим котом. Ну, явно не пара.
Та після появи у житті Марини Олександра, саме вона вже носила шикарну шубу.
Олександр був розумним, працьовитим. Міг не лише заробити, а й приберегти копійчину. А от на кохану дружину, яку безмежно любив, не шкодував нічого. Маринка розквітла, причепурилася, зробила модну зачіску й відвернула від себе всіх колишніх подруг.
Близьких подруг у неї і не було: не склалося. Як не тягнулася до людей, а обминали надто некрасива. Ніде компанія, ніде на танці її, всі лиш по сторінці журнали, щоб настрій не псувати.
От тому й розпроща́лася вона без жалю з тими кількома знайомими, що прибігали до неї з проханням, допомогти чи дістати дефіцит у гастрономі. Сплетень боялася панічно вони гірші за зброю: не знаєш, коли й чим боляче зроблять.
Марина знала: у багатьох очах її Саша їй не пара, значить, знайдуться порадники, які намагатимуться підбурити Олександра покинути її. Ще й прибрешуть для переконливості. Тому Марина зробила свій дім фортецею, закритою для чужих. Її світ її родина.
Зрештою, марно боялася Олександр ні на кого, крім Марини, навіть не зважав. Він добре засвоїв народну мудрість: не в красі щастя. Йому, що виріс без батьків із горем на плечах, це було відомо.
Батьків втратив ще малим, трьох не було. Тато, трохи випивши після весілля, не впорався з автівкою на слизькій дорозі під Тернополем, і лишив Сашка круглим сиротою з бабусею.
Бабуся втратила єдиного сина й з болем не впоралася: спершу пила потроху, а далі як годиться Сашко вже у вісім умів сам собі їсти зварити, сорочки попрасувати аби зайвих запитань у школі не було, та ще й добре навчався. Його врода частіше оберталася йому клопотами, ніж удачею.
Став хлопчик впертий і сердитий, бо не знаття, що таке ласка? Бабуся більш шанувала пляшку, ніж онука, а чужі люди тільки зітхали про його вроду ніхто ж не питав, як йому живеться
Ніхто, окрім продавчині пані Валентини з хлібного магазину, куди Сашко щодня ходив по хліб. Сама виростила двох синів, що добре знала сирітську долю. У домі Валентини завжди був хліб, смажена картопля та чай з медом, який приносив сусід-пасічник.
Скільки з мене, Валю?
Від душі! Сама людям з усмішкою, а собі забороняєш? Не кривди мене!
Щодня пані Валя ще й булочку Сашкові додавала до цеглинки хліба.
В школі зїси! суворо казала і лагідно гладили по кучерях.
Ця ласка, незаслужена й безкорисна, гріла Сашкове серце весь день і допомагала світу пробачати. Від булочки Сашко спершу відмовлявся, а потім зрозумів, що це засмучує Валю, і став просто дякувати.
Згодом він допомагав їй у крамниці, й якось це стало родиною Валентина стала йому майже мамою.
Коли не стало бабусі, Валентина одразу ж забрала Сашка під свою опіку:
Ти вже давно мій син. Тепер це все просто по закону оформимо.
І зявилася у нього родина мама й брати. А злості й сліду не лишилося: було кому відігнати її від серця.
Завершивши технікум, Сашко влаштувався на роботу, перебрав бабусину квартиру, але з дівчатами не складалося. Красені подобалися всім дівчатам от тільки близьких стосунків так і не виходило. Та, яку Олександр по-справжньому покохав, і проявила себе грубо:
Ні, Саш, не хочу серйозного. Надто гарний ти. Підеш, покинеш або з дитиною Таких, як ти, всі хочуть, ти вибирай! А мені ні, дякую
Сашко згадав свою стару вже забуту образу, але знав, куди йти за порадою.
Синочку, значить, не твоя. Твоя десь гуляє, чекає на тебе. Чекай! Без віри в серці нічого не буде! Просто почекай.
Валентина завжди знала, як розрадити. Сашко заспокоївся й вирішив чекати він уміє, а решта долине.
Йшли роки, а тієї єдиної все не було. І знову він засумував. Валентина наполягла: їдь на море!
Сашку, ти маєш це побачити море! Таке велике й різне, лагідне і страшне, все одно красиве Поїдеш і побачиш щастя!
На морі й познайомився Сашко з Мариною. Стояла вона сама на парапеті, дивилась на бурхливе море після зливи і нікому не була цікава. А Сашко подивився і втратив дар мови: так вона скидалась на Валентину. Ближче познайомившись, зрозумів: це подарунок долі. Марина була така ж добра і ніжна. Стільки в ній було любові, що Сашко знав ось воно! Те, за що молив небо
Він свого не прогавив.
Дочку Ганнусю Сашко з Мариною любили так, що самі лякалися своїх почуттів.
Аби не розпестити! хвилювалась Марина.
Не розпестимо! цілував доньку Сашко. Вона в нас розумниця!
Він так у це вірив, що Ганна намагалася тішити батьків і поведінкою, і наполегливістю.
В маму пішла! хвалила онуку Валентина, така ж добра! Бережи своїх дівчат, синку. Щастя це любов у хаті!
З прийомною мамою та братами Олександр підтримував найтепліші відносини. Як лише занедужав, звірився спершу братам, не хотів Марину й маму тривожити.
Правильно зробив, Сашко! Поможемо! брати пустих слів не кидали.
Вже за кілька днів знайшли лікаря, дізнавшись страшний діагноз не дали впасти у відчай:
Не смій! Дочка твоя, ми поруч, медицина не стоїть на місці!
Боротьба тривала десять років. Сашко тримався з дивовижним завзяттям.
Інший би здався давно, а ви такі сильні! казали лікарі.
Сашко кивав, а думав: його сила у Марині й доньці, які молили за нього. Ганнуся після школи летіла до лікарні, аби передати передачу і переконатися, що батько поїв.
Не хочу, доцю! відмовлявся Сашко.
Їж, татку! Суп пересолений, мама плакала, поки варила. Я їй сказала не плакати! Що ти одужаєш. Я правильно сказала?
Правильно, Ганнусю Буде так
І кожного разу Сашко повертався додому, хоча прогнози погіршувались. Але його чекають вдома як інакше?
Пішов він тихо, вдома, у Марини на плечі. Заснув і не прокинувся. Вона сиділа обіймаючи його аж до ранку, перебираючи у памяті ціле життя.
Ні, Сашко Мені нема на що жалітися Скільки всього було! Я щаслива з тобою! Дякую тобі, мій рідний
Вранці Ганнуся, прокинувшись, забігла в батьківську спальню і тонко, мов пташка, закричала.
Тихо, моє малятко Татусеві більше не боляче Йому тепер добре Чуєш? Не плач Марина не стримала сліз. Я поруч
Самотніми Ганна з Мариною не лишились. Брати Сашка турбувалися, Валентина приїжджала у гості, вся сімя трималася разом. Переживати горе поодинці не під силу ні серцю, ні душі.
Минали роки. Ганна дорослішала. І що далі, то менше хотілося себе дзеркалі бачити: знала краси їй не дали. І нічого вдіяти.
Чи могла вона змінити ніс? А очі зробити більшими? Навіть морква, яку вона щодня їла, бо десь вичитала, ніби так можна вирости, не допомагала.
У школі підсміювались, Марина втирала сльози й шепотіла:
Побачимо ще, доню, хто щасливішим буде! Почекай!
Ганна закінчила школу, вступила у Львівський університет, але й там не знайшлося того, хто побачив би її справжню сутність. Помічали красивих і говірливих, а у Ганни конспекти брали вона все робила зразково, бо знала в невеликій групі, де дівчат набагато більше, ніж хлопців, шансів немає.
Що будемо робити, мамо? сумно питала Марина, коли дочка завершила університет і зробила карєру, а особисте глухий кут.
Що-що! На море її пошлемо! усміхнулась Валентина. Раз спрацювало, може й тепер удача усміхнеться. Як думаєш?
Добре! Та Ганна сама не поїде. Вперта
То вся сімя поїде: брати наші з дружинами, діти Ганна втече від нас сама! Згадай, як востаннє з дачі від дітей у місто дременула? Валентина сміялася з пустощів внуків. Наші бешкетники любого здолають. Доведеться їй свободу шукати!
Тоді збираємося! погодилась Марина.
Та доля, як завжди, все обернула по-своєму.
На море Ганна поїхала, та ні за які умовляння не погодилася ходити без рідні. Як не просили, вона:
Не хочу я сама нікуди!
Рідні лише руками розвели.
А доля вже готувала свою примху. Ганна, повернувшись з відпустки, зустріла своє щастя біля дому. Повертаючись з роботи під дощем, босоніж перебігала двір, коли машина облила її з ніг до голови брудною водою.
Ото ще! тільки й встигла вимовити.
А тоді розсміялася, що водій, зупинившись вибачитися, навіть не відвів очей настільки зачарувала його її сміх і очі.
Доля відзначила ще одну виконану справу і рушила далі, впевнено знаючи: у Ганни з Дмитром усе буде добре.
Так і сталось.
Минуло кілька років, і ті самі сусідки знову шушукалися на лавці, коли до двору підїжджала Дмитрова машина:
Бачила яка шуба на Ганні? Я чоловіка благаю марно, а їй хоч би що!
Та досі заздриш?
Не йде їй це, не йде
Ох і шкідлива ти! Чому тобі так Ганнене щастя спокою не дає? Та чоловік у неї хоч і не красень, зате лагідний! Її та дітей любить, балує! А тебе жаба давить!
Давить! Чому комусь усе, а іншим нічого?! Подивися на них! Ні краси, ні вроди, а діти як із картинки! Як таке буває?
Та генетика! Ганнин тато був красунчиком. Ось і все.
А чому ж сама Ганна така смиренна? Чого їй не скажи усміхнеться, дякує, не образить. Хіба так можна?! Мала б світ ненавидіти за те, що їй краси й на копійку не відміряли!
Мала б, та не мусить! А якби ти заздрила менше і сама красою б розквітла!
Так! Я їй про Івана, а вона мені про життя! Як зробити, щоб чоловік так само любив, носив на руках? Може секрет який знає?
Та спитай! Може й поділиться.
Ще чого! Не з таких я, щоб у кого вчитися!
Ну як хочеш! Тільки від заздрості зуби не виростуть!
А Ганна все те й не чула мала свої клопоти. За своїми треба глядіти! До чужих коли там час? Мама старається, та сили вже не ті. Валентина вже збирається ближче переїхати, дядьки в гості кличуть, Діма на будівництво біжить друзям допомагати. За дітками теж треба стежити!
Сашку, Марічко, додому! Бабуся пиріг з печі дістала! Не годиться її змушувати чекати!
А ввечері знайдеться час і для щироï розмови, і для пісні під гітару, і на казку, яку Марина розповість онукам.
І життя триває.
Навіть тепер, коли лежу в ліжку й пригадую все це, усвідомлюю: краса в душі. І справжнє щастя народжується саме в любові й турботі одне про одного. Не у зовнішності, і не в тому, що скажуть інші. А в тому, що в тебе є родина, любов та мир у серці. І цю науку я виношу на все життя.
