Ох, слухай, це історія, яка варта того, щоб її переказали по-нашому.
**Подарунок з запізненням: як Раїса ледь не втратила обличчя**
Раїса Іванівна зранку була як на голках — день весілля сина. Все має бути ідеально: банкет у найкращому ресторані міста, фотографи, жива музика, офіціанти, шампанське. Її Олежко, її гордість, одружується! Але на ком?.. На якійсь дівчині з провінції, з сумнівним минулим. Оце так — пригрів, підняв, і в дім привів. Вона ж відразу зрозуміла: ця Маринка до їхньої квартири йде.
Коли молодята увійшли в зал, усі піднялися. Раїса з чоловіком Василем Павловичем урочисто підійшли і вручили товстий конверт із грішми. Все по-першому розряду. Після них вітати вийшли батьки нареченої. Але… у руках — нічого. Раїса примружилася, нахилилася до чоловіка:
— Ну, що з них взяти. Село, — прошепотіла зі зневагою.
Але тут батько Маринки, Богдан Миколайович, дістав із внутрішньої кишені піджака маленьку коробочку. Відкрив. Раїса побачила ключі й завмерла. Голос Богдана був спокійний і твердий:
— Дорогі наші діти! Нехай у вашому домі завжди буде світло й тепло. А щоб у вас був свій справжній дім — ось ключі від квартири в центрі Львова. Ваші.
Тиша. Потім зал вибухнув оплесками. Тільки Раїса побіліла, як стіна. Вона відчувала, як тремтять пальці. Нічого собі! Ці «селюки»? Квартира у Львові?
А далі їй стало соромно. Соромно за всі насмішки, за зневажливі погляди, за той дурний шлюбний договір, який вона майже силоміць нав’язала. Соромно, що не захотіла дізнатися, хто така Маринка. Бо, як виявилося, ця «провінціалка» була дочкою власників великого молокозаводу, керувала відділом у поважній компанії і в тисячу разів розумніша й чесніша, ніж Раїса могла уявити.
А все почалося зі звичайної підозри.
— Сину, вона тобі не пара, — говорила вона Олегу. — Їй потрібна лише наша квартира. Дивись, як вона до тебе чіпляється.
— Мам, годі. Ми кохаємо одне одного. Вона — справжня, добра.
Але Раїсу було не переконати. Вона дзвонила чоловікові, просила втрутитися. Той відмахнувся: «Нехай сам вирішує, вже дорослий». Дзвонила родичу, Ярославу — він працював з Олегом і, як виявилося, з Маринкою теж. І він став на бік закоханих:
— Маринка — розумниця. Відмінний фахівець і чудова людина. Радійте, що в сина така наречена!
Та Раїса не заспокоїлася. Тоді вона вигадала інший план — шантаж:
— Хочете весіллю? Тоді укладіть шлюбний договір. Квартира — наша, і крапка. А житимете не з нами, шукайте, де хочете.
Маринка спокійно погодилася:
— Будь ласка, якщо вам так буде спокійніше.
Раїса підозріло прищурилася: «Оце хитрюга! Так просто згодна… Щось тут не так».
Весілля вона готувала особисто. Стежила, щоб усе було на вищому рівні. Хотіла, щоб усі побачили — її син гідний кращого. Тільки ось хто виявився «кращим» — вона зрозуміла надто пізно. Поки вона демонстративно розповідала про своїх «високопосадових» родичів, мати Маринки, скромна й лагідна жінка, просто посміхалася.
Але коли почула про шлюбний договір, не втрималася:
— Маринко, рідненька… Сім’я — це не договір, це довіра. Якщо з цього починаємо — навіщо тоді взагалі одружуватися?
Маринка її заспокоїла. А Раїса в глибині душі відчула, що програє.
І ось тепер, у розпалі свята, вона стояла серед сотень очей, не знаючи, куди подітися. Її «бідна» невістка — спадкоємиця бізнесу. Її батьки — не «селюки», а поважні підприємці. І, найгірше — подарували більше, ніж вона сама могла дозволити. Раїса відчула, як тремтять коліна. Їй хотілося просто зникнути.
З цієї хвилини вона майже не брала участі у святкуванні. Сиділа, мовчки підштовхуючи виделкою страву. Усе, що вона будувала — розвалилося. Самообман, гординя, зарозумілість. Залишилися лише порожнеча й сором.
Але найстрашніше було те, що тепер навіть Олег дивився на неї інакше. Його очі більше не світилися довірою. Він зрозумів. Зрозумів усе.
Раїса теж зрозуміла. Тільки надто пізно.
