Була страшна заметіль. Дороги замело — ні проїхати, ні пройти. Двері під’їзду не відчинити: сніг на три метри, навіть розгрібати безглуздо. Та й місто не північне, будинки не розраховані на такі викиди природи. Одне слово — лихо, без жартів.
А тієї ночі в Олени помирав батько.
Інсульт. Ні «швидкої», ні рятувальників, щоб допомогти. Лише вона — молодий лікар-невролог — та невеличкий домашній запас ліків і інструментів.
Батько впав на кухні, ставлячи чайник на плиту. Олена не бачила, як це сталося, але інсульт розпізнати — завдання для першокурсника. Їй було просто: апоплексія, і без лікарні до ранку батько не дотягне.
Вона дзвонила усім, до кого могла дотягнутися, навіть у поліцію. Відповідь була одна: «Ваш виклик прийнято. Як тільки з’явиться можливість, до вас прибудуть».
Допомоги не буде, це було ясно. Але вона б не пробачила собі, якби не спробувала все. Батька вона тяжко перетягла на ліжко, а він лише стогнав, повністю паралізований. Антикоагулянти не можна — значить, аспірин, потім преднізолон внутрішньовенно, щоб зняти набряк мозку. Тиск вимірявся низьким — бісопролол не потрібен.
Залишалося чекати. Олена діяла, як машина. За інструкцією, за підручником. Жодних емоцій — лише порожнеча в середині.
А потім, на завершення всього, зник світло. У квартирі стало темно й тісно. Ніби меблі розбухли впіОлена відчула теплу руку на плечі і обернулася — Василь стояв там, мовчазний і втомлений, але з тихим світлом у очах, яке казало, що вони виграли цю ніч.
