Слухай, я хочу тобі розповісти, що трапилось з Олелею, коли вона захворіла і нарешті дізналася, що її батько живий.
Олеля давно вже почувала, що щось не в мірі. Ходила до шкільної медсестри, та та виписала їй направлення до невролога. Олена, її мама, обіцяла записати, а потім забула і довго вилаяла собі, розмірковуючи, як би все склалося, якби знали про хворобу раніше.
Як жив? спитала Олеля, коли дізналася про батька.
Мама поглянула на свої шкарпетки, на великому пальці яскраво світилася дірка.
Жив, відповіла Олена, трохи стихаючи. Вибач.
Тема батька залишалась для Олелі закритою. Вона його не памятала, хоча знала, що він був. З двох років її виховував вітчим Віталій, який став для неї справжнім татом і навіть усиновив її. Коли їй виповнилося тринадцять, стосунки з Віталієм розбилися: він постійно вимагав, багато сварив, не давав жити вільно. Тоді Олеля захотіла знайти справжнього батька. Три місяці вона тягнула у маму нитки, вимагала хоча б імя, адресу, номер щонебудь. Олена мовчала, як статуя, і ні слова не казала. Олеля чула, як мами і вітчі шепотіли між собою, схоже вирішували, чи варто говорити правду. Як би вона не сварилася з Віталієм, Олеля була певна, що саме він уговорив маму зізнатися.
Він загинув, сказала Олена. Розбився в Карпатах.
Дивно, що Олеля тоді повірила. Не попросила жодних підтверджень, навіть родичів могла знайти, та нікого не виявила.
Я подзвонила йому. Сказав, що готовий здати аналіз. Якщо він підійде, тобі зроблять трансплантацію кістковий мозок. І буде добре.
Тоді Олеля зрозуміла, що «добре» вже не повернеться. Мама її обманула, батько залишив, вітчим відмовився, сказавши, що «любити силою не буде». Кому вона тепер потрібна? Тому і захворіла, природа, здається, хоче позбутись зайвого.
Не хочу! крикнула вона. Не треба операції, я вас ненавиджу, не хочу жити!
Мама спробувала її обійняти, а Олеля вирвалася і сховалась у своїй кімнаті.
Небо зливалося з густим туманом, так що не розрізнити горизонт неможливо. Окна Олелі виходили на пусту ділянку, і це їй дуже подобалося, бо інші вікна в новій квартирі в Києві виходили у двор, а там, на думку Олелі, було нудно. Вона могла спостерігати захід сонця, а у дворі лише діти і старенькі. Але сьогодні не було жодного східця, лише сіра мряка, яка не розходилася навіть між днем і ніччю. Світло згасало, розтікалося, так само, як її життя.
Коли почула кроки, подумала, що це мама просить пробачення. Але це був Віталій. Він стояв у порозі, наче боявся, що Олеля його прогоне.
Не злись на маму. Вона хотіла найкращого, сказав він.
Найкращого, ага! Тобі б сподобалось, якби тебе так поховали? відповіла вона.
Вона писала йому, казала, що ти хочеш зустрітись. Він не відповідав. Мама подумала, що так буде краще, продовнив Віталій.
Олеля прикусила губу. Не відповідав. А тепер, коли дізналася, що вмирає, нарешті відповів.
Віталій затупив у дверях, і, не дождавшись відповіді, попрямував на кухню. До мами Олеля підійшла лише через годину. Насправді вона все вже вирішила, лише дала всім охолонути.
У маминій кімнаті стояв аромат ванільного парфуму, який завжди заглушав інші запахи. Однак Олеля все одно їх відчувала: розсипчастий пудровий аромат, яким мама накладає на обличчя, крем для рук зі смородиною, затхлі книжкові нотки бібліотеки. Олена обожнювала брати книги з місцевої бібліотеки, вважаючи це особливим шикаром. Лампа була вимкнена, її силует злився з кріслом, довгий халат закривав білу стопу. Мама не любила штучний загар і взиму страждала, чекаючи літнього сонця.
Гаразд, сказала Олеля. Хай здає аналіз.
Дізналася про те, що батько підходить, лише у лікарні. Їй стало гірше, хоча лікар обіцяв, що часу ще достатньо. Часу не було. І вона сама майже перестала існувати.
Олеля лежала, обернувшись до стіни, підрізаючи відстаючий шматочок фарби нігтем. Дивилася на тріщини і відчувала себе нереальною. Все, що відбувалося, здавалося недійсним. Втискала фарбу під ніготь, кров вийшла, ніби це допоможе відчути себе живою. Притиснута сітка ліжка, голоси медсестер у коридорі, запах лікувального закладу все це здавалося ілюзією, довгим сном.
Перш ніж відкрила очі, Олеля відчула запах і зрозуміла, що його знає. Вдихнула табачний аромат, змішаний з машинним маслом, сильно видихнула і розплющила очі.
Чоловік у білих халатах стояв біля ліжка. На його обличчі були зморшки, густі брови, карі очі, широко розставлені, як у самої Олелі.
Привіт, дочко, промовив він низьким, знайомим голосом.
Привіт, охрипло відповіла вона, кашляючи.
Батько виявився зовсім іншим, ніж вона уявляла. У нього була дружина і троє синів. Працював він слюсарем, ремонтував тролейбуси на Київському Технологічному Підприємстві. Олеля навіть не знала, що таке слюсар. Вона розповіла, що хоче стати кінологом, хоча мама проти, тому спочатку йде в ветеринарну школу, а потім вже в кінологічний курс.
Собаки краще людей, сказав батько.
Операція пройшла успішно. Олеля чекала, що батько зайде або хоча б подзвонить, та його не стало. Проте мама і Віталій приходили по черзі кожен другий день: мама залишала після себе ванільний аромат і нові книжки, не помічаючи, що старі Олеля так і не відкрила. Віталій просто сидів поруч і розповідав дурниці, навіть коли Олеля виверталася до стіни.
У день виписки вона знову чекала батька, вірячи, що він приїде. Чекаючи лікаря, вона піднялася, подивилася на підвіконня з розмитими відбитками дитячих ладошок, крокнула до вікна, вдихнула холодне вологе повітря, відчула, як під ногами підскакує підлога, наче вона в човні посеред швидкої річки. У палаті нікого не залишилося, і Олеля розкрила вікно. На обличчя вдарив вітер, піднявши запахи розмоклих печінок, вологого ґрунту, пилу асфальту. Машини гуділи поруч, розганяючи зграї активних горобців. Ясне синє небо різало очі.
Вона подумала про батька: про його грубі руки, вбиті мазутом, про редіючі волосини, зачісані набік, щоб приховати жовту лисину, про те, як він щодня ремонтує тролейбуси. Тепер, коли вона буде бачити ці металеві звірі з кумедними «рогами», ніби вуса коника, вона буде згадувати його. Про зморшки на його обличчі, про брови, підняті над переноскою, про слова, які він ніколи не скаже.
У підвалі чекали Віталій і Олена. Вони, як завжди, стискаються один до одного, ніби шторм їх тримав, і ноги їх не тримають, так само, як і Олелю після довгої хвороби. Вони вже збиралися йти, коли двері розкрилися, і вулицю заповнив сонячний запах і вологість. Батько в роботячій куртці тримав двері. У руках у нього був букеток тюльпанів. Олеля витерла сльози долоні, усміхнулася і крокнула вперед.