Соломія з дитинства ненавиділа своє ім’я. Застаріле, бабусіне. Коли вона підросла, мати розказала, що у батька в молодості була закохана дівчина – гарна, яскрава Соломія. Він кохав її, але вона відкинула його почуття та вийшла заміж за іншого.
«А потім зустрів мене. А коли народилася ти, назвав тебе її ім’ям. Так і не зміг забути свою першу любов», – спокійно казала мати.
«І ти не ревнуєш його?»
«Ні. Він любить і тебе, і мене. А перше кохання завжди залишається в серці. Колись і в тебе таке буде», – мати гладила Соломію по голові.
«А його Соломія теж була такою потворою?» – обурювалася дівчинка.
«Що за дурниці? Пам’ятаєш казку про потворне каченя? А якщо тобі так не подобається ім’я, зможеш змінити його, коли виростеш. Яке б ім’я ти хотіла?» – заспокоювала мати.
Соломія стояла перед дзеркалом і вимовляла різні імена, намагаючись приміряти їх, як сукню. Але жодне не підходило. Вона зітхнула, усвідомивши, що від зміни імені гарнішою не стане. Адже не ім’я рядить людину. Та й звикла вона до нього.
Але Соломія сумнівалася, що хтось полюбить її так, як батько кохав свою Соломію. Бліде, невиразне волосся, вузькі очі, гострий підборіддя. Одним словом – непоказна.
Батько любив Соломію майже так само сильно, як випити. По дорозі з роботи часто заходив у дешеву кнайпу і випивав. А тоді ставав лагідним. Обов’язково щось приносив доньці: то шоколадку, то цукерки, то іграшку. А якщо не встигав купити, просто давав гроші. Соломія збирала їх і купувала те, що хотіла.
Коли вона закінчувала школу, батько помер. Ішов додому, а на березі річки діти гралися. М’яч упав у воду, вВін, нетверезий, кинувся витягати його – і втопився.
