У Ганни була дочка-красуня. Хоч дісталася вона їй непросто, народилася майже в сорок років. До того Ганна овдовіла, лишилася сама, бо дітей у них із чоловіком так і не було.
А потім поїхала вона до двоюрідної сестри у Львів, прожила там два тижні, а повернувшись, через дев’ять місяців народила донечку Мар’янку.
Сусідки, звісно, шепотілися, але Ганна ні з ким не ділилася, хто батько її дитини і чому він не навідується.
Навіть подруга-сусідка так і не дізналася таємниці. Зате Мар’янка росла на заздрість усім: гарна, яснокоса, здоровенька.
А Ганна як доглядала за нею! І вбирала, і розуму вчила, і по дому допомагати привчала. Виросла Мар’яна — висока, статна, привітна. Після школи закінчила курси у районі та повернулася до рідного села бухгалтеркою на птахофабрику.
І одразу ж зустріла Тараса. Він був у селі новий, недавно приїхав агрономом. Освічений, не те що місцеві хлопці. І вони сподобалися одне одному. Тарас через місяць у коханні зізнався, і незабаром вони побралися. Мар’яні був двадцять один, йому — двадцять п’ять. Весілля гуляли на всі село.
Але після весілля він став десь зникати — на день, на два, а потім з’являвся знову. І ось одного літнього вечора сидять вони з Мар’яною у садочку, чай п’ють. Раптом під’їжджає машина, і з неї виходить жінка з хлопчиком.
«Ось, вітайте, тато, сина на канікули привезла.» Виявилося, це його перша дружина, про яку він Мар’яні навіть не згадував. А до сина він навідувався постійно. Обману Мар’яна не пробачила — зібрала речі та повернулася до матері.
Скільки сліз пролила Ганна! А дочка їй дорікала:
«Як можна було так чоловіка кидати? Ну й що, що була раніше сім’я? Тепер він тебе любить. Прийми хлопчика, він же тільки на канікули!»
Та Мар’яна не згодилась і розлучилася з Тарасом. Молода та вперта. Зібралася та поїхала у Київ — шукати щастя. До матері навідувалася часто, але похвалитися було нічим: ні роботи, ні житла, ні чоловіка.
А коли їй виповнилося двадцять вісім, мати захворіла, знесилилася. Мар’яна все кинула та повернулася доглядати за нею. Тарас уже одружився, двоє діток, а дружина його лютувала, що Мар’яна почне до нього «клинці підбивати». Бачили ж, якою вона з міста приїхала — гарна, розкута!
Але Мар’яна ні на кого не дивилася. День і ніч поряд із матір’ю. Доглядала, лікувала, годувала.
Цілих два роки, хоч лікарі й не давали навіть року. Та й не стало її…
У Київ Мар’яна більше не повернулася — не сподобалося їй там у метушні. А дружина Тарасова неспокійно почувалася. Він сам похмурнів, закрився у собі. Але на поминках був першим помічником. Мар’яна подякувала, але уваги його не приймала.
А гарна, як була — так і залишилася. І в тридцять років — мов квітка! А в Тараса вже й сивина пробилася.
І ось трапилася несподіванка. Усе село знову загуло! Повернувся з армії син Ковальчуків — Андрій. Двадцятирічний красунь, зросту під два метри, плечі — як у богатиря.
Дівчата на селі так і зійшли з розуму, чекаючи, на кого він погляне. А Андрій ні на кого не звертав уваги. Аж поки одного разу не пішов до річки, а там — Мар’яна купається. Пливе, мов русалка, волосся по воді розпливається.
Побачив хлопець таку красуню — і серце впало! Сів на березі, чекає, коли вона вийде. А потім і сам кинувся у воду, і виніс її на руках.
Вона сміється, виривається, а Андрій не відпускає. Закохався у свою русалку з першого погляду. І одразу ж заміж покликав — і не минуло й двох тижнів, як вони зустрілися.
Батько лютився, матір у сльозах:
«Що ти витворяєш? Вона ж заміжня була, у місті нажилася! А ти ще хлопчисько, який ти їй чоловік?»
У селі — переполох. На Мар’яну скоса дивляться. А їй що? Провела з Андрієм два вечори, на березі до ночі сиділи. А те, що він її покохав — то хіба серцем керувати можна?
Прийшли до неї батьки Андрія, благають — залиш сина нашого. Не пара вона йому. Зібралася Мар’яна і знову до Києва. Не буде їй щастя тут.
…Минуло сім років.
У місті у Мар’яни теж не склалося. Працювала у крамниці, знімала кімнату. Потім зустріла доброго чоловіка, одружилася, народила сина.
Чоловік виявився господарним, забезпеченим. Жили у великій квартирі, виховували хлопчика. Чоловік казав — треба в село з’їздити, будинок продати.
Але Мар’яну туди не тягнуло. Навіть коли на могилу до матері їздила — у селі не показувалася. Погано їй там було.
А будинок стояв пусткою. І ось одного разу чоловік захворів…
Залишилася Мар’яна вдовою у п’ятдесят. Синові п’ятнадцять, треба його вчити. А будинок у селі турбував. Вирішили з сином поїхати — прибрати, на могилуЗустріли вони Андрія на цвинтарі — він теж прийшов постояти перед могилою матері Мар’яни, і в його очах, як і двадцять років тому, світилася тиха, немовляча любов.
