З самого дитинства мене виховували як дівчину з кришталевого палацу. Усе найкраще – для мене. Найкращі школи, курси, репетитори, поїздки за кордон. Мама завжди казала: «Ти гідна тільки найкращого, не смій погоджуватись на менше». А тато лише зітхав і кивав – адже я їхня єдина дочка. Та коли справа дійшла до особистого щастя, усе пішло зовсім не так, як я мріяла.
Мого «принца» я зустріла не відразу. Було багато розчарувань, легковажних романів, порожніх обіцянок. Але коли з’явився Олег, мені здалося, що саме так і має виглядати кохання. Він був ввічливий, уважний до дрібниць, ніжний. Приносив квіти без приводу, читав вголос поезію, доторкався до моїх пальців, наче до святині. Подруги заздрили. Всі – окрім Насті.
«Ти впевнена, що він тебе любить, а не татові рахунки?» – сумніваючись, питала вона.
Я лише сміялась. Олегу я вірила, як собі. Кохала його – аж до дрижок, до мурашок, до сліз. Ми одружились скромно, без розкішного весілля. Батьки подарували нам квартиру в новобудові на двадцять п’ятому поверсі – вид звідти був приголомшливий. Олег, завдяки татові, швидко став заступником директора в нашій родинній компанії. Хоча, треба віддати йому належне, працював він старанно. Тато навіть казав, що з часом передасть йому весь бізнес.
Ми були ідеальною парою. Так здавалось усім. Через кілька років почали думати про дітей. Батьки мріяли про онуків. Ми з Олегом вирішили – час прийшов. Та вагітніти в мене не виходило. Місяці очікувань, розчарувань, сліз. Обстеження показали – проблема в мені. Я пройшла лікування, гормональну терапію, намагалась вірити у краще. Потім спробували ЕКЗО. Кілька невдалих спроб остаточно вибили мене з колії. Я стала злою, втомленою, замкненою. Але Олег був поруч. Чи мені так лише здавалось?
Наближався мій тридцятий день народження. Батьки наполігли на святі – з музикою, гостями, застіллям. Хотіли повернути мені посмішку. Я намагалась триматися, хоч усередині було розбите. Серед вечора задзвонив телефон. Я вийшла в іншу кімнату, щоб відповісти. У вітальні стояв гамір, а в трубці – жіночий голос. Незнайомий. Холодний. Впевнений.
«Вибачте, що турбую, – почала вона. – Я знаю, що вам зараз важко, але ви – жінка, і мене зрозумієте. У нас з Олегом давні стосунки. І я чекаю від нього дитину. Він розповідав, що у вас з цим проблеми. Будь ласка, відпустіть його. Йому потрібен син. Моїй дитині потрібен батько».
Я слухала й не дихала. У голові дзвеніло. Кімната заплила. Хотілося вибігти, закричати, сховатися, зникнути. Я зрозуміла, де він був усі ті вечори, коли говорив, що йде до друга, до мами, на зустрічі. Зрозуміла, чому віддалився, став грубішим, мовчазнішим.
Я витерла обличчя, глибоко вдихнула й повернулася до столу. Посміхалась. Сміх застрягав у горлі, очі пекло, але я витримала. Ми провели гостей. Залишились лише батьки. Тоді я сказала:
«Татку, мамо… Олег мені зрадив. І та жінка чекає від нього дитину».
У кімнаті стало тихо, як у склепі. Тато встав, повільно підійшов до чоловіка й глухо промовив:
«Більше ти мені не син. Геть з мого дому».
Мама забрала мене додому. Хотіла залишитись, але я попросила піти. Мені потрібно було побути на самоті. Вночі Олег повернувся. Стояв у передпокої, набитий собака. Благав пробачити. Казав, що не кохає її. Що це випадковість. Що, можливо, вона його приворожила. Я мовчала. Дозволила залишитись на ніч. Не тому, що жаліла – тому що була порожня, щоб навіть вигнати.
Вранці він знову благав. Просив, щоб я поговорила з батьком. Сказала, що все гаразд. Я дивилась на нього й бачила чужу людину. Кохання пішло. Разом із вірою.
Він пішов. Та жінка, за його словами, скоро мала народжувати. Я не знала, чи це правда, чи маніпуляція. Але знала інше – дитини, яку я так чекала, у мене все ще не було. А в нього – буде. Не від мене.
Тепер я стою перед вибором: відпустити чи боротись? Але за що боротись, якщо він зрадив? Життя без нього лякає. Але жити з ним – вже неможливо.
