У кафедрі університету ніхто з колег не знав і не повірив би, що у Віри Миколаївни чоловік завзятий алкоголік. Це була її сумна таємниця й гірке лихо.
Віра Миколаївна викладач, доцент і завідувачка кафедри. На роботі її дуже поважали як фахівця. Вона мала бездоганну репутацію. Усі вважали Віру жінкою, яка досягла усього. І в усіх сенсах. А як інакше? Чоловік часто зустрічав її на сходах університету, щоб разом піти додому.
Ось воно, Віро Миколаївно, яке ж у вас щастя! Чоловік такий гарний, уважний, інтелігентний… захоплювалися молодші колеги.
Ох, дівчатка, не заздріть! відмахувалася Віра.
Лише вона одна знала, що витворяє її «інтелігент» вдома. Андрій (чоловік) напивався до непритомності. Повертався, власне, доповзав додому брудний, як свиня. Нічого людського в його образі в такі моменти не було. Потрапити ключем у замок він не міг, тому дзвонив, падав біля дверей і засинав мертвим сном. Віра відчиняла, втягувала зі скаргами (лихо моє, коли ж ти вже напиваєшся, сил нема…) чоловіка в хату, закутувала його пледом (щоб не замерз) і поверталася до дисертації. Спочатку кандидатської, потім докторської. Біля нього вона завжди ставила літрову кружку води. Інакше серед ночі він ревів на весь будинок:
Віро! Пи-и-ити!
Вранці Віра, зібравшись на роботу, звично переступала через сплячого в коридорі Андрія, виходила й зачиняла двері. Приходила в університет і сіяла розумне, добре, вічне. Таке могло тривати тиждень або місяць
А потім Андрій, ніби ні в чому не бувало, стояв на сходах університету, чекаючи на дружину. Чистий, випрасуваний і всміхнений. Коли Віра виходила після роботи в оточенні колег, він підбігав, цілував у щічку й питав:
Як день пройшов, Вірочко?
Нормально, Андрію. Підемо додому, несвідомо зітхала вона.
Колеги з захватом дивилися вслід гарній парі.
«Щаслива Віра Миколаївна з таким чоловіком…»
Як тільки вони переступали поріг, Віра замовкала. Так вона мстила. Вона знала, що мовчання страшна зброя. Андрій не виносив цього докірливого тиші. Але з роками звик. Він провожав її додому й відразу тікав «по справи». Пиячити не припиняв.
Віра й Андрій були у шлюбі 28 років. Колись у них була взаємна, ніжна й, здавалося, вічна любов. Потім вона розвіялася, як пух з подушки. І тепер не зібрати тих крихітних пірїнок назад.
Спочатку вони не могли завести дитину. Віра дуже переживала. Вважала, що без дітей сімя неповноцінна. Але згодом народився синчик. Для неї він став сенсом життя.
Коштів не вистачало. Андрій переклав усі турботи на дружину, а сам мав лише одну справу десь приховати горілку й потихеньку її випивати.
Віра ввечері валилася з ніг від хатніх клопВалерия глянула на Вероніку, яка гралася на підлозі з мяким ведмедиком, і зрозуміла, що ця маленька душка подарувала їй нове життя, новий сенс і як же це дивно, що щастя приходить саме тоді, коли його вже не чекаєш.
