Неможливо підготуватися до порожнечі
Я ніколи не думав, що вдруге переживу розлучення. Після другого розірвання шлюбу я був спустошений не лише душою, а й тілом. Я не хотів нікого поряд. Відгородився від усіх, носив поношені штани, не голився, навмисне виглядав недбалo щоб ніхто не подумав, що я готовий до нових стосунків. Мені здавалося, що кохання це недуга, від якої я нарешті одужав.
А потім зявилася вона.
Ми зустрілися випадково на весіллі спільного знайомого. Спочатку я ледве помітив її. Вона сміялася з чужого жарту, закидала за вухо темну пасму волосся, і в її очах було те життєве світло уважне, трохи глузливе. Коли ми почали говорити, я зрозумів: переді мною не просто гарна жінка, а людина, яка бачить наскрізь. Вона ставила питання, слухала не для виду, а по-справжньому.
Тієї ночі ми розмовляли до світанку. Я сміявся так, як не сміявся роками. І саме тоді відчув щось у мені зламалося.
З того дня ми не розлучалися. Через рік побралися. Сімнадцять років і кожен із них був повний сенсу. Вона була не лише дружиною вона була моїм орієнтиром, найвірнішою подругою, моєю совістю. Одним словом могла розвіяти тривогу, одним дотиком зняти біль.
Її звали Соломія.
Вона обожнювала дрібниці життя: ранкову каву під яблунею, старі радянські кінострічки, запах свіжого хліба, який пекла «просто так». І завжди казала: «Щастя не треба шукати воно вже тут».
Коли лікарі оголосили діагноз, ми мовчали. Вона сиділа навпроти, стиснувши мої пальці, і прошепотіла:
Не плачмо зараз, добре? Ще встигнемо, якщо доведеться.
Вісімнадцять місяців боротьби. Ліки, лікарняні коридори, слабкість, біль але вона не здавалася. Навіть коли втратила коси, жартувала, що тепер економить час на фен. Її мужність вражала й лякала, бо я бачив, як вона згасає, а я лише спостерігаю.
Три місяці тому її не стало.
Світ завмер. У нашому будинку все залишилося на своїх місцях: її чашка біля кавника, улюблений плед на кріслі, книга, де закладка зупинилася на середині. А я стою посеред цього всього, ніби хтось вимкнув звук.
Мене тримає на
