МОВ НИЧИЯ ЖУРАВКА НА ПРИМАНКУ
Дівчата, заміж треба виходити раз і назавжди, повчала я подруг в гуртожитку біля чайника і печива. Жити разом з коханим до останнього подиху й не бовтатися світами у пошуку половинки. Так до старості залишишся, як надгризене яблучко у вазі.
Чоловік з сімєю табу! І не думайте підходити до одружених! Типу пожартую трохи і розійдуся, а там обидві поїдете у прірву. Захистить вас від такого щастя, як граблі на городі.
…Мої батьки разом уже пів століття. Для мене живий приклад вічної любові. Я ще зі школи пообіцяла собі: знайду свою долю і берегтиму її понад усе. Бабуся в голову настукувала ці мудрі речі, і я їй вірила навіть більше, ніж учительці фізики.
Подруги лише погукували зі сміхом:
Та перестань, Одарко! Полюбиш женатика подивимось, як ти добровільно злізеш з того потяга!
А їм я не зізналася: старшу мою сестру мати народила поза шлюбом, і хто батько, досі село захлинається у плітках. Ганьба така, що піонерський стяг згорів би від сорому. Через пять років зявилася я вже в паспорті у мами був штамп. Тато маму закохав сам не свій та одружився з нею, від рідної Полтавщини поїхали зі своїм щастям у світ за очі.
Я собі із юності постановила: жодних чужих дітей, жодних чужих чоловіків. Але доля повернула так, що Шевченко б такого не вигадав…
З сестрою Софією у мене, як у воді, риба рибі. Їй завжди панінькається, що мене батьки люблять більше аж голублять, а її у куток. Постійна змагальність, мов свиня із коровою, хто любові більше відхапає. Дурниці, але якось уже
…З Єгором ми познайомилися у Кременчуці на дискотеці він курсант льотного училища, я молодша медсестра. Вечір, музика, і вже через тиждень літаємо головами. Місяць потому і весілля, з усіма гірко і граблями. Щастя, мов через край горня виливається я за Єгором, як журавка на манок.
Коли Єгор закінчив військове, нас відправили у військове містечко аж під Васильків, так далеко, що нашого села й на мапі не видно. Зрозуміло, сварки почалися, недомовки. Порадитися нема з ким мама в іншій країні. Як кажуть: ані вісті, ані листа.
Народилася наша Танюша. Надворі девяності, ходить гривня, як примара. Все хитається. Єгор звільнився, сів удома і взявся до чарки, ніби роботу знайшов. Спершу я його жаліла, гладила по голові облиш, все минеться, головне, що ми разом.
Єгор на все намагався, але торба зїджених нервів все ширшала.
Одарко… все розумію, але не можу зупинитися. Перехилю чарку і життя рожевим виглядає.
Потім почав зникати: то на день, то на тиждень. Раз приперся через місяць, із собою чемодан гроші у гривнях, як дрова у дровітні.
Це звідки? я оком повела, щось недобре відчула.
Та ну яка різниця! Трать, не жидися. А ще привезу, заїв бізнесмен своїм гонором.
Я той чемодан заховала в комору. Не чіпала жодної купюри, бо ще щось чистять з мене попиту.
Опісля знову пропав. Пів року не видно, аж тут зявився: худий, втомлений, злий Очі наче чорнозему лопатою начерпав.
Одарко, знімай золоті каблучки. Довгу треба віддати людям серйозним, очима водить, мов злодій у законі.
Не поняла. Це подарунок від батьків. Не дам, хоч різали б, переходжу на лівий рукопашний. Де тебе носить?! Сімю згадай! розійшлася, як весняна гроза.
Не кричи, Єгор почав підступати ближче, тут такі справи Без тебе не виберуся. Допоможеш, дружино?
Я, трохи злякавшись, дістаю той самий чемодан:
Ось твої скарби. Ми з Танюшею і на каші протягнемо.
Ти нічого не брала? питає.
Слово честі, навіть гавка не переклала у кишеню.
Все одно мало… Ну, щось вигадаю, зітхнув чоловік.
А ввечері він дарує мені ніч необузданих переживань. Я його так люблю дурна, все пробачаю.
Вранці збирається в дорогу.
Надовго, Єгорчику? поглядаю, як школярка.
Не знаю, Одарко. Жди, поцілував у губи та й зачинив двері.
…І я чекала. Рік. Другий…
У лікарні знайомиться зі мною доктор. Діма одружений. Я стаю собі, наче між небом і землею: заміжня, чоловіка не бачила два роки ні листа, ні смс у вайбері.
Підійшов Новий рік: мандарини, ялинки, салати і соплі на морозі. Дзвонить у двері Єгор.
Я йому в обійми цілу, наче востаннє:
Ну, нарешті! Де ти?
Почекай, Одарку, без поцілунків… Нам треба розлучитися. В мене син народився. Не хочу, щоб він ріс, як моя Танюша, без батька, топчеться Єгор біля порога.
У мене все перед очима розпливлося, наче в Інтерстелларі. Від любові лишився вогник, та вже час і честь знати.
Домовились, Єгоре. Як у приказці: вилитої води не збереш. Не буду тримати тебе. Після свят розлучимось. Все життя догори дригом.
Танюшку хоч не хочеш побачити? Твоя донька у подружки. Приведу, як почекаєш. Теж уже без тата буде, хотіла хоч словом вколоти.
Вибач, поспішаю. Якось іншим разом, і пішов.
…Іншого разу не сталося. Єгор так і не побачився з донькою.
Доктор Діма, відчувши моє бабське самотинство, закрутив мене у своєму вирі, мов хрущ на яблуні. Мені вже було байдуже що він одружений, що всі табу. До біса всі правила.
Діма був майстер по звабленню: білі халати і цукерки Київ вечірній. І я піддалася цим чарам. Наш роман тривав три роки три співи соловїні.
Діма запропонував одружитися:
Ні, Дімо. На чужих сльозах щастя не буде. У нас з тобою різні стежки, а в грудях клубок ватяний.
Я таки зупинилася і перейшла працювати в іншу лікарню. Правду кажуть: з очей геть із серця геть.
Моя доля трапилася мені у вигляді Василя.
Його дружина завела нову сімю, а Василь із сином Денисом залишилися сам на сам. Зустрілися ми в моїй новій лікарні: Василь лікувався, а я лікувала душу. Пожартував, покепкував і таки підкорив моє серце.
Його Денису було сім, моїй Тані вісім. Ми з Василем, мов під щасливою зіркою, усе разом долали, раділи, дітей ліпили до купи. Жодних таємниць, усе по-простому.
Другий чоловік мені випав, як виграш у лотереї Лото-Забава. Береже мене, а я його понад життям. Василь мій промінчик.
Разом ми вже тридцять років
Нещодавно Єгор знайде мамину Нокію і телефонує:
Такої жінки, як Одарка, ще світ не бачивЖиття своє я довго боялася змінити трималася за минуле, мов журавка за приманку. Та воно, бач, як трава якщо не даси прорости новому, все життя зостанешся стеблом торішнім.
Минуло вже десять років, як ми з Василем одружилися. Тані вісімнадцять, вступила до медичного. Денис у старших класах, росте справжнім другом для моєї доньки. Вечорами ми всі вчотирьох збираємося на кухні, сміємося з невдалих пирогів і оповідаємо байки, хто змалку наплутав найбільше.
Ось сидить мій чоловік поряд, подає мені чашку чаю, кладе руку на плече. І я знаю: неважливо, скільки разів ти оступалаcя чи летіла у прірву. Головне не втратити віри у щастя та в людей поруч.
Бабуся казала: «Свої граблі мають бути у кожного. Лише ними й навчишся танцювати правильного танцю.» Я врешті навидалася чужих граблів, набила синців, але тепер у мене вдома спокій і сміх, тепло і любов. Я не чужа, не надгризене яблуко. Я обійми для свого щастя. І яка б буря надворі не вирувала, у цьому колі мені не страшно. Бо нарешті моя душа вдома.
