Степан походжав по двору і все бурчав:
— Понасаджувала тут своїх квітів, у дворі ні пройти, ні проїхати. Краще б якісь помідори чи огірки посадила на маринування. Але їй квітника захотілося…
Саме приїхала зі столиці їхня дочка Катя, взяла відпустку на два тижні, аби побути з батьками. Хоч Катя вже давно виросла, має своє життя у іншому місті, але вона досі любила повертатися додому, особливо влітку. Тут вона відпочивала від галасу та метушні великого міста, вдихала повними грудьми чисте повітря з ароматом свіжоскошеної трави та квіткового пилку, слухала вранці спів пташок, які ховалися у саду.
Її батьки, Степан та Ольга, були на диво дуже дружньою парою. Хоч вони вже були у віці, давно виростили дітей, але досі продовжували триматися за руки, як у молодості, досі дивилися одне одному в очі з неприхованою любов’ю та ніжністю.
Лише через одну річ у них виникали суперечки — через Ольгину любов до квітів. Усі підвіконня і вільні поверхні в домі були заставлені горщиками з найрізноманітнішими вазонами — від фіалок до орхідей.
А що творилося на подвір’ї!
Що б не посадила Ольга у грунт через деякий час починало цвісти і плодоносити. Квіти царювали на її подвір’ї з весни до пізньої осені, відцвітаючи та розпускаючись залежно від зміни погоди: тюльпани, лілії, іриси, троянди, конвалії, шафран, півники, петунії, півонії та мальви.
— Весь двір своїми квітами засадила. Де таке бачено? — не вгавав Степан, — Я б краще тут усе заасфальтував і зробив би тенісний корт, для онуків майбутніх. Адже ж будуть у нас колись онуки? — зиркнув він на Катю і підморгнув.
— Стьопа, а ти лише глянь на цю красу! Хіба тобі не подобається вранці прокидатися і бачити стільки квітів довкола? — натхненно запитувала Ольга, — Оце вийдеш надвір і аж серце радіє. Дочекаємося ще онуків обов’язково. Будемо їх вчити ловити рибу, збирати гриби…
У один з найпрекрасніших морозних зимових днів раптово померла Ольга від інсульту. Катя примчала додому так швидко, як змогла. Вона не стримувала сліз, ридала, як дитина, все підтримувала батька за лікоть.
— А внуки… Хто ж їх буде вчити збирати гриби? — побивався немов осиротілий Степан, — Обіцяла ж!
Катя переймалась станом батька, відразу запропонувала поїхати з нею до міста. Однак Степан відразу ж відмовився: “Олечці нудно тут буде без мене”.
Катя невдовзі поїхала назад у місто, обіцяючи повернутися вже навесні…
В один з перших теплих березневих днів, коли сонце сяяло вже по-весняному ласкаво, Степан поїхав до райцентру за насінням та розсадою. Вдома він довго сидів над різними пакетиками, щось вираховував, звіряв, записуючи на папірець. А потім взяв і посіяв насіння у довгі ящики із землею. Потім прикрив їх плівкою, ще й увімкнув над ящиками додаткове освітлення.
Лише на початку літа Катя змогла вирватися з роботи на кілька днів. Поїхала до батьківського дому, очікуючи побачити посмутнілий без материних квітів двір. Але відчинила хвіртку і ледь не сіла на місці.
Двір потопав у квітах, навіть там, де раніше були теплиці з помідорами, тепер були доглянуті клумби, де буяли яскраві квіткові голівки на міцних стеблах.
— Петунії, півники, бегонія, троянди, лаванда…, — перераховував задоволений Степан, вітаючись із дочкою, — Я і город квітами трохи засадив. А трохи пізніше ще й чорнобривці зацвітуть.
— Тату, чого це ти? — не приховувала здивування Катя, — У тебе все добре?
— Непогано! — засміявся Степан, ще раз обводячи оком свій квітник, — Немов моя Олечка повернулася і розмовляє зі мною через квіти.
