**Вибір неминучий**
Марія здригнулася від різкого оклику:
— Гей, бродяго! — Віктор заніс над цуценям важку сумку, а потім накинувся на неї: — Ти зовсім з глузду з’їхала? Годувати безхатьківських собак моїми продуктами?
Одного весняного дня Марія раптом відчула гострий біль самотності.
Вона стояла перед дзеркалом, замислено розглядаючи своє відображення. «Як же швидко летить час, — зітхнула вона. — Здається, щойно була молодою, як ніжна ромашка, а тепер… що ж, швидше за все, зріла айстра. Гарна, але вже з відтінком осені. Скоро зима, а там і зовсім… час брати життя у свої руки!»
Тридцять сім років — вік, коли мудрість вже є, а краса ще не згасла. Саме час для рішучих кроків! Але де шукати ту саму любов? На роботі — суцільно жіночий колектив, випадкові знайомства на вулиці не для неї, а інтернет викликав лише недовіру.
Але як кажуть: хто шукає, той знайде.
І ось удача посміхнулася: у їхньому відділі кадрів з’явився новий співробітник — Андрій Сергійович. Високий, трохи повноватий, з добродушною посмішкою та у суворих окулярах. Приблизно її років. Марія одразу помітила його спокійний характер і стриману впевненість.
Конкуренція, звичайно, була серйозна. Одна тільки Оленка, молодший спеціаліст з кадрів, чого варта: молода, як лань, з довгими ногами, пухкими губами та віями, які, здавалося, могли підняти ураган.
Марія спершу відчаялася. Ну як їй, скромній і затишній, змагатися з такою яскравою красунем? Напевно, Андрій навіть не гляне в її бік, а впаде до ніг Оленки, засліплений її молодістю та сміливим шармом.
Але вона помилилася. Оленка крутилася навколо Андрія, немов павич, демонструючи то декольте, то стрункі ноги, але він залишався непохитним:
— Олено, у вас до мене питання? Зараз закінчу — допоможу.
І дивився при цьому прямо у вічі, не звертаючи уваги на всі її хитрощі.
А ось коли Марія одного разу принесла на роботу свій фірмовий яблучний пиріг, Андрій раптом оживився:
— Маріє, та ви справжня чародійка! Такий пиріг пекла моя бабуся. Прямо у дитинство перенісся!
Комплімент був дивний. Марія зовсім не хотіла нагадувати дорослому чоловікові про його бабусю. Їй потрібен був чоловік, а не хлопчина, що сумує за минулим. Але, подумавши, вирішила, що це непоганий початок. Краще такий комплімент, ніж ніякого.
До того ж Марія зрозуміла: Андрій не байдужий до домашньої їжі. А готувати вона вміла і любила, хоча й мучилася через це — колись носила 42-й розмір, а тепер впевнено перейшла на 46-й. Тому вона почала носити на роботу свої кулінарні шедеври: і колегам радість, і сама менше з’їсть.
Так, через пироги та борщі, Марія знайшла шлях до серця Андрія. Простий, банальний, але дієвий — через шлунок. І незабаром їхні відносини зацвіли: квіти, компліменти, довгі щирі розмови.
— Дивно, Андрію, — якось зізналася Марія. — Я тільки почала мріяти про любов, і ось з’являєшся ти. Такий… справжній. А я, зізнаюся, спершу думала, що не маю шансів. Особливо з цією Оленкою, яка перед тобою мало не танцювала.
— Олена? — щиро здивувався Андрій. — Та ну, про що ти? Таких, як вона, мільйони: вії нарощені, нігті довжелезні, ноги завжди на показ. Думають, що всі чоловіки від них без розуму. Ні, дякую, мені таке не потрібно. Жінка має бути справжньою: доброю, затишною, господарською. Як ти, Марічко.
«Ось воно, моє щастя! — раділа Марія. — Хай довго десь блукало, але знайшло ж мене!»
Здавалося, у Андрія немає недоліків. Але, на жаль, ідеальних людей не буває…
Їхній роман тривав уже півроку, і справи йшли до весілля. Можливо, воно б і відбулося, якби не той похмурий листопадовий вечір.
Погода того дня наче збожеволіла: то дощ ллє, то мокрий сніг, а вітер міняв напрямки, немов граючи з людьми. Марія й Андрій, під руку, поспішали додому, ховаючись під парасолькою.
— Дивись, кошеня! — раптом вигукнула Марія, зупинившись.
Під ліхтарем, тремтячи від холоду, сиділо маленьке чорне кошеня. Мокре, брудне, жалюгідне.
— Та годі, Маріко, ходімо! Замерз я, і їсти хочеться, — Андрій потягнув її за рукав.
— Зараз, хвилинку, — Марія нахилилася до кошеняти. — Іди сюди, мале.
— Маріє, ти серйозно? — роздратовано кинув Андрій. — У тебе майже наречений голодний і мокрий, а ти з безхатьківськими котами возишся!
— Візьмемо його, — твердо сказала Марія, ховаючи кошеня під пальто. — Не бурчи, Андрію, йому гірше, ніж нам.
— Божевільна котяра, — буркнув він і пішов уперед.
Марія з кошеням поспішила слідом.
— Не бійся, він доб«Не бійся, він добрий, просто бурчить», — прошепотіла вона кошеня, тримаючи його ближче до тепла свого серця.
