**Так судилося долєю**
Іван, уже немолодий чоловік, поховав дружину пять років тому хвороба забрала її важкою боротьбою. Разом вони билися, але не перемогли, і вона пішла у вічність.
У сорок вісім років Іван залишився удівцем. Звикав до самотності, а про новий шлюб навіть не думав, хоч родичі й знайомі наполегливо радили:
Ти ще молодий, знайди собі жінку та живи у щасті.
Такої, як моя Наталка, не знайду. Звісно, є кращі, є гірші, але такої більше нема, відповідав він.
Його молодший брат Юрко жив у іншому районі. Різниця у віці була значною майже пятнадцять років. Так вийшло: спочатку мати не могла завагітніти, а потім, коли вже й не сподівалася, народила Юрка. Брати любили одне одного Іван допомагав матері доглядати малого, а той, немов тінь, бігав за старшим.
Батьки померли, коли молодшому виповнився двадцять один. Іван підтримував брата, допоки той не закінчив навчання та не одружився. Та доля розпорядилася інакше: дружина Івана померла, а Юрко розлучився майже у той самий час, коли старший залишився сам.
Щовечора Іван прогулювався парком біля дому. Так вони робили з дружиною, коли мали вільну хвилину. І цього вечора він неспішно йшов алеєю до ставка, де плавали качки та гуси мабуть, із сусіднього приватного сектору.
Повертаючись, він помітив на лавці дівчину, яка витирала сльози. Не зміг пройти повз.
Добрий вечір, дівчино. Вам допомога потрібна? Щось трапилося?
Вона підвела на нього сумні очі:
Мені ніхто не допоможе Не знаю, куди мені йти
Іван сів поруч.
Як то не знаєш? Ти ж звідкись прийшла? Як тебе звати?
Мати мене вигнала. Тепер у неї повна хата «друзів». Мені там немає місця Я їх боюся Марійка.
Добре, Марійко, розкажи по порядку. Скоро темнішатиме ти що, тут і заночуєш?
Марійка жила з батьками в однокімнатній хрущовці, яка дісталася їм від діда. Вони переїхали з села, де все розвалилося, роботи не було. Батько помер, коли їй було пятнадцять. Спочатку жили з матірю нормально, але незабаром донька почала помінювати: мати приходила з роботи з перегаром, іноді приносила пляшку вина й випивала за вечерею, не соромлячись.
Мамо, кинь пити, благала вона. Добра з цього не буде.
Що ти, Марійко, знаєш про життя? відповідала мати. Батько мене одну кинув, і що мені робити? Випий і сама стане легше. Може, я так своє горе топлю.
Потім вона падала на ліжко і засинала. Вранці Марійка сама готувала собі сніданок і йшла в медколедж пішла після девятого класу, щоб швидше почати працювати. На матір не сподівалася: ту постійно звільняли.
Мамо, ти докатилася навіть прибиральницею тебе не беруть! Як ми житимемо?
А ти нащо? бурчала мати. Ось влаштуєшся, і житимемо.
Потім стало гірше: до квартири почали приходити такі ж «друзі» матері. Вони пили цілими ночами, засинали на підлозі, а Марійка тислася за шафою, боячись заснути.
Закінчивши навчання, вона одразу влаштувалася медсестрою в лікарню. Нічні зміни їй навіть подобалися тоді вона не бачила, що коїться вдома. Вже думала знімати кімнату.
Але того вечора, повернувшись з важкої зміни, вона застала матір пяною, а квартиру пустою. Всі речі, навіть її власні, зникли. На вішалці висіла лише стара зимова куртка.
Марійка вибігла зі сльозами на очах і опинилася в парку, на цій самій лавці.
Іван слухав із болем у серці. Він перейшов на «ти» і почав заспокоювати її:
Марійко, у житті буває всяке, але треба вірити в краще. Я теж думав, що все скінчено, коли поховав дружину. Для мене світ обірвався. Вона була для мене всім. Він замовкнув на мить. А потім зрозумів: якщо так судилося, треба жити далі. І ти не впадай у відчай.
Який вихід? підвела на нього очі дівчина. Я ніколи не зароби
