На березі Дніпра вони сиділи й дивилися, як чайки ловили в повітрі шматочки булки, кинуті дітьми. Сесію позаду — попереду два місяці свободи: ні пар, ні нудних лекцій, ні виснажливих заліків.
— Що плануєш? — запитав хлопець, не відводячи погляду від сріблистої доріжки на воді.
— Висипатися, читати, гуляти… — без вагань, як добре вивчений урок, відповіла дівчина. — А ти? Додому поїдеш? — спитала вона, раптом сумнішавши й тривожно глянувши на нього.
— Ні. Знаєш, я завжди мріяв про море. Уявляєш, ніколи там не був. Однокласники поверталися засмаглі, хвалилися мушлями, розповідали про дельфінів і медуз, а я… У батьків завжди не вистачало грошей. А коли померла мама, то й думки про море зникли.
— А ми щороку їздили в Одесу, поки жив тато, — задумливо промовила дівчина, дивлячись у далечінь, ніби бачила там своє щасливе минуле. — Слухай, а в тебе з’явилися гроші? — повернулася вона до реальності.
— Нема, але можна позичити.
— В кого? Половина нашого курсу вже в дорозі додому, а решта святкують кінець сесії на стипендію. І як повертати? — Наталка докірливо глянула на гарний профіль Андрія.
— Треба небагато, щоб не зголодніти та на квитки. Там же тепло. «Під кожним кущем і стіл, і дім», — процитував він рядок з відомої казки. — Житло можна зняти за копійки. А гроші я поверну, заробивши. Просто треба часу.
— Звідки тобі знати? У сезон дешевого житла не знайдеш. Не сміши. Матрац під дерево коштуватиме, як номер у готелі. А чим закінчилася та казка, пам’ятаєш? — повчально запитала дівчина.
— Ну чому ти така… нудна. А якщо я знайду гроші, поїдеш? — Андрій повернувся до неї й зустрів збентежений погляд Наталки.
— Навряд. Мама ні за що не відпустить, — чесно зізналася вона.
Одна з чайок розпрямила крила й зірвалася з води, злякавши сусідів. Хлопець із дівчиною відволіклися на неї. Птах впіймав кілька шматочків булки й, задоволений, відплив убік.
— Зараз… — Андрій дістав із задньої кишені телефон і набрав номер. — Валерко? Так, здав… Неважливо, головне — здав. Слухай, позич тисяч десять… Ні? А скільки є? І все?.. Гаразд, давай. Ввечері будеш вдома? Забіжу. Ну от, гроші є. Поїдеш? — знову спитав Андрій, ховаючи телефон.
— Ти серйозно? До осені всі квитки на поїзди давно розкуплені, — скептично зауважила Наталка.
— Можна їхати з пересадками, автостопом. Скажи краще, що злякалася, — усміхнувся Андрій.
— Я не злякалася, — викликаюче відповіла Наталка. — Просто… мама не відпустить.
— Ти з розуму з’їхала? На південь удвох із хлопцем? Знаєш, які дівчата так їздять? Ні, це неможливо, — різко відповіла мати й для переконливості похитала головою.
— Мам, я доросла. Не змушуй мене тікати втечею. — Голос Наталки задрижав, очі наповнилися слізьми.
— Що ти говориш? Втекти від рідної матері? І заради кого?
— Я кохаю його, мамо, — тихо промовила Наталка, озвучивши останній, найнепідходящий аргумент.
— Доню, у тебе все попереду. Навіщо поспішати? Закінчиш навчання, одруМама глянула їй у вічі, обняла міцніше і прошепотіла: «Їдь, але обіцяй повернутися».
