Всьо — вибух, гучний хлопок, темрява… Нарешті темрява розійшлася, і голос пролунав:
— Вероніка Володимирівна, це рятувальник, у них щось вибухнуло.
Через біль почув, як хтось легонько притиснув руку до мого шиї. Спробував відкрити повіки — важко, але вдається. Перед очима — підвіска‑прямокутник із гравіруванням знаків зодіаку. А переді мною жінка в білому халаті.
— На операційну! — крикнув голос, аж біля вуха.
Батьки повернулись з роботи. Мати миттям кинулась на кухню, заглянувши в кімнату, де я робив домашнє. Дмитро зайшов і одразу помітив, що настрій у мене не надто.
— Тарасе, що стало? — батько погладив мене по голові.
— Нічого, — пробурмотів я, учень четвертого класу.
— Говори!
— Скоро 8 березня. Вчителька затримала нас і сказала, що треба підготувати подарунки для дівчат.
— І в чому проблема? — посміхнувся батько.
— У нас хлопців і дівчат порівну. Вона розподілила, хто кому дарує, — я тяжко зітхнув. — Мені випала така «некрасу» — Вероніка Єрофіївна.
— Усі дівчата хочуть подарунок на 8 березня, навіть ті, що не вважають себе красивими, — батько намагався говорити зі мною, ніби я дорослий. — А як вона розподіляла? За алфавітом? За знаками зодіаку?
— За сумісністю. Вероніка — Діва, а Дівчат найкраще підходить Телець. А я саме Телець.
— Це ж добре, якщо підходите! Можеш ще й закохатися.
— Я?! У Вероніку Єрофіївну?!
Батько розсміявся. У той момент в кімнату влетіла мати:
— Що у вас тут?
— Людо, зайди на кухню, — голос батька став суворим. — У нас з сином серйозна розмова.
Коли мати вийшла, я сумно спитав:
— Тату, що тепер робити?
— Готувати подарунок!
— Який?
— Завтра на роботі зроблю твоїй «обраній» подарунок.
— Тато, який ти можеш зробити подарунок? Ти ж на заводі працюєш.
— Так! Я працюю в гальваніці. Ми робимо всі види металевих покриттів.
— Тато, я не зрозумів.
— Завтра сам побачиш!
***
Наступного дня тато приніс підвіску на ланцюжку у вигляді золотого прямокутника. На одній стороні були гравіровані два знаки зодіаку — Телець і Діва, а на іншій тонким, але красивим шрифтом напис:
«Моєй однокласниці Вероні на 8 березня! Анатолій».
Ох, як гарно виглядав той кулон! Коли мама запакувала його в прозорий пакунок, вийшло ще чудовіше.
***
І ось настав 8 березня. Учителька не планувала уроки — спочатку школярі вручили їй подарунок, вона довго дякувала, а потім оголосила, що хлопці мають подарувати дівчатам.
Все хлопці кинулись до своїх «обраних». Я теж підбіг до Вероні Єрофіївни і, як навчив тато, вигукнув:
— Вероніко, вітаю з святом! Можливо, колись доля з’єднає Тельця і Діву.
Вимовивши заучену фразу, я повернувся на місце і, звісно, не помітив, як моє серце запрацювало для тієї, на мою думку, «некрасуні».
Незабаром батьки Вероні переїхали в інший район, а сама Вероніка з п’ятого класу перейшла до іншої школи.
***
Я відкрив очі. Білий стеля лікарняної палати. Спробував пошевелити руками і ногами — лише ліва рука рухалась.
— Де я? — запитав, нікого не розуміючи.
Почувся скрип і піднявся до ліжка важкий на коліщатках лікар. Подивився на мене і спитав:
— Очуявся? Ти в відділенні екстреної хірургії.
— У мене руки, ноги цілі? — тихо спитав я.
— Все на місці, — сказав він, радісно. — Тільки обмотаний ти від голови до ніг.
— Це добре, якщо все цілісне.
Підходить медсестра і дбайливо запитала:
— Як почуваєшся?
— Що зі мною! — відповів я, запитуючи у відповідь.
— Твоєму життю нічого не загрожує. Руки, ноги працюватимуть. Буде багато шрамів, — піднесла телефон. — Мама просила подзвонити, коли прокинешся.
— Синку, — пролунав крізь сльози голос матері.
— Мамо, все в порядку, — намагався я звучати якомога бадьоріше. — Сказали, що будуть лише маленькі шрами, скоро випишуть.
— Не залишу тебе ночі, синку, вже йду.
— Мамо, не хвилюйся! — поставив телефон поруч, посміхнувся медсестрі:
— Дякую!
— Скоро-вже випишуть, — усміхнулась медсестра. — Три тижні залишилося.
— Що трапилося? — спитав сусід по палаті, коли медсестра вийшла.
— Я рятувальник. На заводі вибухнули кілорові балони, — згадав я. — Викликали нас, прийшли до пожежі, троє постраждалих. Забігли, там балони розбиті, дим, пожежа. Я вийшов останнім, вже біля дверей, коли ще один балон вибухнув… Після цього нічого не пам’ятаю.
— Тобі й справді довелося, — сказала медсестра, підходячи колего.
Через двері зайшов приятель, підбіг до мого ліжка:
— Привіт, Тарасе! Як ти?
— Руки, ноги ціли! — оптимістично відповів я, показуючи ліву руку.
— Не біда, привітайся ще лівою!
— Що сталося далі?
— Ми вже виходили, коли вибухнув. Бурли назад, витягли тебе… ти весь у крові, лікарі вже були поруч.
— Дякую!
— Тарасе, про що ти? — раптом усміхнувся приятель. — Нас, схоже, хочуть до медалей виставити.
— До того часу випишуть.
— Добре, іду. У вас зараз обход буде, — сказав медсестра, аби не затягували.
Не встиг він вийти, як зайшов лікар, чоловік близько сорока років:
— Як ти, герой? — піднявся до кроваті.
— Нормально.
— Якщо вже говориш, то живеш. Давай, огляну!
— Ви мене замінювали? — запитав я. — Ні, Вероніка Володимирівна. Вона приїде послезавтра.
***
Минуло два дні. Я вже намагався піднятись, хоча біль у ногах залишався сильний, правая рука роздерта, по тілу було ще десяток синців. Два на обличчі, коли вибухнув, вхід в голову вдарився, добре, що праву руку встиг вивести вперед. Подивився в дзеркало — обличчя ще пухле.
Сьогодні обход мав робити лікар, який позавчора п’ять годин підряд мене шиїв у операційній. Я трохи нервував.
І зайшла вона — молода, струнка, в окулярах, які її лише підкреслювали, в білому халаті. Я вже був 27‑річним одруженим, хоча шлюб розпався через різні характери, а колишній чоловік не цінував зарплату спасателя.
— Доброго дня! — сказала вона, підходячи до ліжка.
— Доброго дня! Ви мене шиїли?
— Я, — усміхнулася. — Щось не так?
— Навпаки, все чудово! Велике вам спасибі!
— Дозвольте оглянути!
Вона схилилася над меною, і перед очима з’явився мій кулон зі знаками зодіаку, який звисає з шиї:
— Вероніка Єрофіївна!!! — вигукнув я.
Вона подивилася на моє розпухле обличчя.
— Вибачте! — промовила, не впізнавши.
— Я — Телець, — вказав на кулон.
— Тарасе Гончар? — її губи задригнулися. — Ти ще мене пам’ятаєш?
— Що ж, Вероніко, — побачивши, як її очі розпливлися сльозами, я поклав ляльку на її руку.
— Пробач! — вона діставала платок, промокла очі. — Ніколи не думала, що ми так зустрінемося.
***
Того дня Вероніка більше не заходила в мою палату. Але я зрозумів, що у неї графік, як і у мене: вдень, вночі й два вихідних. Не хотілося виглядати перед нею безсильним. Протягом наступного дня я пересувався по палаті, опираючись на ліжка, кілька разів тримався за стіну, вийшов у коридор.
Вечір. Лікар, що працював у денну зміну, пішов. Пришла нічна зміна — це можна було відчути по розмовам у коридорі. Зараз був обход…
Раптом крик, квапливі кроки у коридорі — так трапляється, коли привозять ще одного постраждалого. Після десяти годин зайшла медсестра, вимкнула світло в палаті, але щось не давало спати. Після півночі в коридорі почулися кроки, потім тиша, а я швидше відчув, ніж почув, що хтось плаче. Піднявся і обережно вийшов.
За дежурним столом сиділа, схвильована, моя колишня однокласниця і плакала, уткнувшись головою в руки. Підійшов і поклав здорову руку на її плече:
— Ти що, Вероніко!
Вона встала, вприснула голову в плече:
— Я оперувала жінку, вона впала під машину, — з хлюпанням сліз розповідала. — Я зробила все можливе і неможливе… Вона зараз у реанімації, але не виживе. У неї двоє дітей… чоловік у палаті…
— Тримайся, Вероніко!
— Три роки вже працюю хірургом і все ще не можу звикнути, що люди гинуть.
— Тримайся! Такі у нас професії. За п’ять років бачив і стільки смертей, але й життів спасав, — важко зітхнув я. — Через мене і дружина пішла. Казала, що я мало працюю, мало заробляю. А я завжди казав: «Тим’я, живу, бо треба».
— Я те ж саме, — вона подивилася в обличчя. — Дивляться на мене, наче на дикака. До сьогодні не була заміжня, живу з батьками.
— Та не переживай, нам по двадцять сім, ще все попереду.
— Ні, Тарасе, нам уже по двадцять сім.
— Вероніка Володимирівна, у неї пульс падає, — крикнула медсестра.
— Вибач! — і Вероніка кинулась у реанімацію.
Тієї ночі я не міг заснути. Вранці прийшла медсестра, як завжди, зробила укол.
— Жінка, яку сьогодні вночі оперували, живе? — спитав я, навіть сам себе не розуміючи.
— Живе, але стан важкий.
***
Минуло три тижні. Рани на тілі затяглися. З Веронікою ми бачилися, коли була її зміна, і мене все сильніше тягло до неї. Але відділення екстреної хірургії не місце для особистих розмов.
Під час одного з ранкових обходів лікар‑хірург сказав:
— Сьогодні випишу вас, — усміхнувся, додаючи. — Тобто, з лікарні. Одразу підете в свою поліклініку, а там вже вирішать, скільки ще залишитися.
— Можна збиратись!
— Так, так! Не кваптесь. Зараз виписку підготують.
Коли лікар вийшов, я підстригся. Дивлячись у дзеркало, задоволено зауважив, що два залишкові шрами навіть не шкодять обличчю, а навпаки додають мужності. Інші шрами краще не помічати.
Зібрався, вийшов у коридор. На зустріч ішла пацієнтка.
«Вона ж все ж вийде!» — пробігла радощами думка.
ВийІ я зрозумів, що справжнє щастя — це просте, щире кохання, яке пройшло через випробування часу.
