Занадто чисто для молодої мами: урок від свекрухи
Мар’яна Степанівна зайшла до будинку молодої без попередження. Наталка зустріла її з донечкою на руках, намагаючись заспокоїти малу.
— Не спить? — запитала свекруха.
— Ні, — видихнула Наталка.
— А ти сама коли востаннє спала? — примружила очі Мар’яна Степанівна.
— Не пам’ятаю… Лише на руках затихає, — ледве промовила молода мати.
— Давай я візьму онучку, прокатаю її трохи в авто, вона засне. За кілька годин повернемося. А ти поспиш, відпочинеш!
Наталка вагалася, але втома взяла гору. Віддала дитину, провела очима машину… і пішла не спати. А збирати розкидані речі, мити посуд, закидати білизну в пральку, драїти ванну, прибирати підлогу. Навіть пиріг спекла — адже не з порожніми руками зустрічати свекруху з чоловіком, вони незабаром повернуться.
Мар’яна Степанівна не лякала Наталку грубістю чи владністю — ні. Вона була суворою, з тихим, але твердим голосом. Навіть «дякую» звучало як наказ.
Сама вона — жінка невисока, худа, з темним волоссям і блідим обличчям. Але її погляд змушував випрямляти спину. Наталка завжди старалася справити гарне враження. Навіть вагітність першою повідомила свекрусі, а не рідним.
Виїхала заміж рано, у двадцять. Чоловік — шкільний друг, товариш із дитинства. Родичі з обох сторін купили ділянку, збудували будинок — до весілля вже було своє гніздечко. Ключі вручили урочисто, зі словами:
— Хай живе ваша родина довго та щасливо.
Родина дійсно була міцною. Зі свекром і свекрухою стосунки були доброзичливими, але напруженими — Наталка відчувала себе під пильним оком.
Після народження донечки Софійки все змінилося. Мала була вередливою, погано спала, молока бракувало — Наталка ледве їла, весь час метушилася по домівці. Відчувала себе вичавленим лимоном. Допомогу пропонували і мати, і свекруха, але дівчина гордо відмовлялася — вірила, що «має впоратися сама».
Соромилася показати втому, прибирала перед кожним візитом родичів. Навіть у шафах розкладала речі по нитці — боялася, що свекруха помітить безлад.
І ось одного разу — несподіваний візит. Наталка стояла з дитиною на руках, нічого не прибравши. У мийці — гора посуду, на підлозі — плями, речі — розкидані. Сама вона виглядала виснаженою, з блідим обличчям.
Мар’яна Степанівна побачила все це, але нічого не сказала, лише промовила:
— Ми заїхали з магазину, привезли вам продуктів. Хліб, молоко, трохи домашнього…
І одразу ж запропонувала:
— Давай Софійку з нами. Прокатаємо, заколисуємо. А ти — спи. Нічого не роби, зрозуміла? Тільки спи.
Наталка кивнула. Але як тільки двері зачинилися, вона замість відпочинку кинулася прибирати. «Не можна ж у такому безладі гостей зустрічати!» — думала вона.
І коли Мар’яна Степанівна зі свекром повернулися, дім сяяв. У ванній пахло чистотою, на кухні — яблучним пирогом. Усе блищало.
Свекруха увійшла з онукою на руках, відчула запах випічки, побачила ідеальний порядок… і скуйовдилася.
— Ми не залишимося на вечерю, — сказала вона, віддаючи донечку.
— Чому? — здивувалася Наталка.
— Ми забрали дитину, щоб ти виспалася, а не підлогу мила й ванну чистила. Треба піклуватися про себе. Ти — мати, і якщо не навчишся приймати допомогу, згорінеш. Ми ж поруч. Ми не вороги.
Свекруха махнула рукою та вийшла. А у Наталки защеміло серце. Їй стало і соромно, і боляче. Бо свекруха була права. До останнього слова. І Наталка запам’ятає цей урок надовго.
