Нехай любить її, але буде поруч зі мною

За столом сиділа вся велика родина.

 — Татку, мамо! Зізнайтеся, у чому ваш секрет! Лиш чесно! Хіба за усі 30 років шлюбу ви ні разу не втомлювалися один від одного? Не відчували, що вже набридло? Не хотіли розлучитися?

Усі за столом раптово притихли. Подружжя зиркнули один на одного. Чоловік підвівся, обійняв свою жінку. Не знали їхні діти усієї правди про батьків.

 

Василь все чекав, раз за разом виглядав через вікно. Годинник на стіні показував пів на другу, значить вона вже повинна прийти.

Засмагла жінка з масивною сумкою через плече під’їхала до хвіртки на велосипеді. Лишила щось у скриньці і поїхала далі. 

Василь миттю вибіг з дому, одним рухом відкрив поштову скриньку, видобув з неї лист. Нарешті дійшов. Чоловік з самого ранку ніби відчував, що він має прийти. Василь замкнув хвіртку, а сам сів на ганку, ховаючись у тіні. Руки затремтіли, ніби дорослий чоловік, а хвилювання завжди охоплювало його, коли бачив її почерк.

Розпечатавши конверт, Василь лише здивувався, що лист зовсім короткий, тонкий і прозорий.

 

“Милий мій, Василю!

Так давно не бачила тебе, не відчувала доторку твоїх міцних рук… Досі відчуваю твій легкий подих і п’янкий запах скошеного сіна. Скільки вже років минуло? Шість чи сім? Я вже давно рахувати перестала. Пам’ятаю той день,як ти вперше прийшов до нас у контору. Такий міцний, грізний, лиш очі твої сині такі глибокі. Ти як глянув на мене, я відразу зрозуміла, що це все — закохуюсь.

А ось як усе вийшло… Виявилося, що ти одружений чоловік. Але нам це не завадило стати парою. Здавалося раніше, що я так не зможу, але відтоді я хотіла бути з тобою вічно. Навіть зараз пишу і згадую синь твоїх очей. Ох, Василю! Я безліч разів за ці шість років запитувала себе — чому саме ми? За що на нашу долю випало таке випробування? Чому кохання настигло саме нас? Нікому не розказую про це, бо не повірять, що в світі існує така любов.

Часто ночами не можу спати, все уявляю, що ти не зі мною…а з нею. Інколи до ранку не зімкну очей. 

Так от, відпускаю я, мій любий Василю, наше кохання. Нехай воно лишиться у наших серцях. А ми з тобою ще обов’язково зустрінемося в іншому житті, якщо в цьому нам разом бути не судилося. 

Я виходжу заміж. Але знай, що моє серце належить лише одному чоловікові — тобі, Василю. І зробити з цим я нічого не можу. 

Однак мені вже майже 30 років. Я зріла жінка. Я хочу рухатися далі. Хочу свою сім’ю, хочу сина, такого ж чарівного, як ти. З глибокими синіми очима, міцного і смаглявого, з ямкою на бороді.

Я довго чекала, чесно тобі скажу. Я щиро вірила, що одного дня мої двері відчиняться і в них увійдеш ти. Але це лише мої мрії, які, на жаль, залишаться нездійсненними. 

Це мій останній лист до тебе. Прощавай, Василю. Прощавай, моє єдине кохання! Я відпускаю тебе, адже хочу, щоб і ти знайшов щастя зі своєю дружиною. Я знаю, що вона у тебе хороша, турботлива і хазяйновита. Їй так з тобою пощастило! Живіть у любові.

 

Твоя Людмила. 18.07.1989”

Очі чоловіка зволожилися і одна сльоза покотилась по його засмаглій щоці. Він терпляче витер ту сльозу, але наступної миті хотів закричати на увесь світ. Але він відпустить, він повинен… Він завжди знав, що прийде час і це станеться. Адже не годиться такій красивій молодій жінці жити самій. А він одружений з іншою, він присягався бути для неї вірним чоловіком. 

Василь не знищив лист, не зміг. Адже це єдине нагадування того, що в його житті було таке кохання, що він не вигадав його. 

Світлана з самого ранку не могла знайти собі місця. Сьогодні середа. Вона вже давно все зрозуміла. І поштарку ще 6 років тому підловила і все випросила, все дізналася. Але заборонила говорити будь-кому про це. Нехай любить її, але буде поруч зі мною.

Василь їхати не хотів, а ось як все вийшло. Коротенькі два дні загубили все життя їй. Оце вже ні! Вона вірила чоловікові, він не посмів би зраджувати. Але хіба серцю накажеш? Вона ревнувала, але не показувала цього. Усі ці роки мовчала, чого лиш не бажала своїй суперниці. Це вона його перша зустріла. Вона! А ця лише листами своїми дістає. Василь і сьогодні листа від неї чекає. Світлана вже знала ці дні, коли її Василь ходив похмурий і згорблений, з погаслим поглядом.

Отак зайшла Світлана додому, вже вкотре хотіла зізнатися, що все знає. Саме тому і дітей у них немає. Але вона любить його, тому прощає. Василь не чув кроків дружини за спиною, вона стояла за його спиною, бачила лист. Хотіла обійняти його за плечі, заспокоїти. Але тихо відійшла назад. Василь почув кроки і сховав лист у кишеню. 

 — Ти сьогодні рано прийшла.

 — Я ненадовго. Просто хотіла сказати, що…, — Світлана на мить затихла, — Що відпускаю тебе. Можеш іти. Я переживу. Просто жити так більше не можу. 

— Вона заміж виходить…

 — Якщо ти поїдеш до неї, то вийде заміж за тебе. Я б саме так і зробила б.

 — Ой, Світланко… Не піду я нікуди, з тобою залишуся. За всі ці роки, якби хотів, то давно б пішов уже. Її я лише два дні знаю, а тебе — усе життя. Я тебе люблю. 

 — А чого очі на мокрому місці? 

 — То я від щастя. Що вона свою другу половинку знайшла. І у нас все буде добре.

 

Дружина теж підвелась з-за столу, пильно глянула на чоловіка. Той всміхнувся і сказав:

 — Життя підносить різні несподіванки. Лише серце знає, як все має бути. Лише його і слухайте!

 

 

 

Оцініть статтю
Джерело
Нехай любить її, але буде поруч зі мною