Тоненька рученятка простягається крізь сітку паркану, тягнучись до стиглої полуниці. Я вдаю, що не помічаю, і продовжую прополювати цибулю.
Добрий день, тітонько Олю, тоненьким голосом вигукує Лесько.
Привіт, сонечко, посміхаюсь я. Заходь, допоможеш полуничку збирати.
Сітка провисла, я легко піднімаю її край, і до мене в гості заходить Ангел так я зву Леська. За ним, сопучи та важко дихаючи, продирається величезний пес Бурко, майже вдвічі більший за свого господаря. Ставлю на середину грядки глибоку миску. Лесько збирає найбільші ягоди. У нього світле волосся, блакитні очі, гострі, немов крила, лопатки. Тому й Ангел. Йому пять років. Допитливий, добрий.
Лесю, а чому мама зранку сварилася?
Та так хотіла табуретки перефарбувати, а я фарбу розлив, відповідає хлопчик. Хотів Буркові будиночок пофарбувати, але банку впустив.
Нічого страшного. Зараз ми з тобою чайку випємо і нову фарбу купимо.
Мій маленький Ангел без нагадування миє руки і сідає за стіл. Його улюблене місце біля вікна. Із угощень обирає полуницю з молоком і ще теплу пампушку, посипану цукровою пудрою. Над верхньою губою у Леська білі солодкі вусіки. На килимку біля дверей лежить Бурко. Він тут не вперше, знає правила і терпляче чекає на частування. Йому дістається сирник. Пес сумно дивиться на самотню оладку, потім, не приховуючи розчарування, на нас з Леськом, ніби питаючи: «І це все? Я розраховував на більше» Ми сміємося, і я ставлю перед кудлатим другом миску з юшкою. Бурко нас прощає і не поспішаючи приступає до їжі.
Через годину втрьох повертаємося з крамниці з двома банками фарби: білою та зеленою. Небо блакитне, спека. Заходжу додому перевдягнутися, збираю у пакет полуницю та пампушки. На ґанку Леськового дому сидить бабуся. Вона осліпла два роки тому. Маленький Ангел турботливо поправляє хустку на її голові, щоб було рівно й гарно, заправляє вибивається пасмо. Ставлю бабусі на коліна чашку з полуницею знаю, вона її любить.
На відкритій веранді разом з Леськом фарбуємо табуретки білим, а потім Буркову будку зеленою. Лесько радіє, Бурко байдужий.
З роботи повертається Леся, мати Ангела. Хвалить сина за роботу, запрошує всіх до столу. Лесько бере бабусю за руку і веде в хату. Потім годує її рисовою кашею, акуратно і терпляче. Чай стара жінка пє сама, з карамелькою. По хаті пересувається самостійно, знає, яка дошка скрипне. Леся працює у придорожньому кафе, за два кілометри від дому. Якщо вечірня зміна повертається пізно. Вся надія на сина.
Краєм ока спостерігаю за Леськом він упорав кашу з шматком масла. Випивши чашку солодкого чаю, йде дивитися мультики. Дитина і вже чоловік. Чи навпаки: чоловік, а ще дитина?
Підмітає підлогу, може помити посуд, допомагає бабусі одягнутися, годує її, носить дрова (по два поліна), воду (маленьким відром). А ще він любить свого пса і іноді гірко плаче, коли мати несправедливо крикне. Може щасливо сміятися, коли купається в річці, а бризки води піднімаються високо-високо і сяють на сонці.
Леся провожає мене до калітки. Прошу не кричати на Леська. Він чоловік не принижуй його. Бережи. Знайди причину похвалити.
Леся починає скаржитися на важке життя, на сліпу матір, на маленьку зарплатню.
Я у відповідь: свій дім, мати жива й поруч, є робота, син-помічник, сама здорова. Умій цінувати те, що маєш, і не дивися на інших.
Леся усміхається і махає на прощання.
Мої заняття з Леськом не марні у пять років він уже читає бабусі «Снігову королеСтара бабуся торкається його обличчя і шепче: «Ти мій ангел…»
