НЕ ЗМІГ ПОЛЮБИТИ
Дівчата, зізнавайтеся, котра з вас Оксана? жінка уважно і з хитринкою подивилася на мене з подругою.
Я Оксана. А що сталося? здивовано озвалася я.
Тримай листа, Оксано. Від Володимира, незнайомка дістала з кишені невипрасуваний конверт і вручила мені.
Від Володимира? А він де? не второпала я.
Його перевели в інтернат для дорослих. Чекав тебе, Оксано, як манну небесну. Всі очі прогледів. А цей лист просив мене перечитати, щоб я помилки виправила. Не хотів Володимир осоромитися перед тобою. Ну, вже пора, скоро обід. Я працюю тут вихователькою, жінка глянула на мене з журбою, зітхнула і пішла геть.
Якось ми з подругою, гуляючи, забрели на територію незнайомого закладу. Нам було по шістнадцять, літо радувало канікулами, тягло до пригод.
Я і Ганна присіли на лавку під старою акацією. Говоримо про все на світі, сміємося. Не помітили, як до нас підійшли двоє хлопців.
Привіт, дівчата! Сумуєте? Може, познайомимось? хлопець простягнув мені руку, Володимир.
Я відповіла:
Оксана. А це моя подруга Ганна. А як звати мовчазного друга?
Леонід, тихо мовив другий парубок.
Хлопці здалися нам трохи застарілими й надто серйозними. Володимир строго докинув:
Дівчата, чого такі короткі спідниці носите? А в Ганни декольте аж дуже відверте.
Ой, хлопці, не дивіться туди, куди не слід, бо очі, гляди, розбіжаться, сміялися ми з Ганною.
Не виходить не дивитись. Ми ж чоловіки. Може, ще й курите? допитувався непохитний Володимир.
Авжеж, куримо. Але не затягуємось, піджартовуємо з Ганною.
Тільки тепер ми помітили, що у хлопців проблеми з ногами. Володимир ледве човгав, Леонід явно шкутильгав на одну ногу.
Ви тут лікуєтеся? припустила я.
Так. Я на мотоциклі потрапив у аварію. Леонід невдало стрибнув з обриву у воду, серйозно відповів Володимир. Скоро нас випишуть.
Тоді ми й не здогадувалися, що Володимир і Леонід інваліди з дитинства. Їм судилося довге життя у стінах інтернату. Ми з Ганною були для них ковтком свободи.
Вони росли й навчалися у закритому для сторонніх інтернаті. У кожного була напоготові своя легенда то аварія, то невдале падіння, то наслідки побиття
Та Володимир і Леонід виявилися цікавими, начитаними і надзвичайно мудрими, як на свій вік.
Ми з Ганною почали навідувати хлопців щотижня. Спершу їх просто стало шкода, хотілося трохи звеселити, а ще можна було чомусь навчитися.
Наші короткі зустрічі стали звичною частиною життя.
Володимир дарував мені квіти з клумби під вікнами, Леонід щоразу приносив оригамі, складене власними руками, стишено вручав Ганні.
Потім ми всі вчотирьох сіли на одну лавку: Володя поряд зі мною, Леонід повертався до нас спиною, аж вся його увага на Ганні. Подруга червоніла і трохи ніяковіла, хоча явно було видно їй приємно біля скромного Леоніда.
Балакали ми з хлопцями і про все, і про ніщо.
Тепле та яскраве літо пролетіло миттєво.
Настала дощова осінь. Канікули завершились. Нас із Ганною чекав випускний клас. Тож ми й забули про наших давніх знайомих з інтернату.
Позаду іспити, останній дзвоник, випускний вечір. Попереду літня пора надій.
Знову ми з Ганною опинилися біля інтернату. Вирішили провідати хлопців. Присіли на знайому лавку, чекаючи, що тихцем підійдуть Володимир і Леонід: у першого свіжі квіти, у другого оригамі.
Та ми марно чекали години дві.
Несподівано із дверей вибігла дівчина й простягнула мені конверт. Я розпечатав його відразу:
«Оксано! Ти мій духмяний цвіт! Моя недосяжна зірка! Можливо, ти не зрозуміла, що я закохався в тебе з першого погляду. Наші зустрічі були для мене життям. Півроку марно виглядаю тебе з вікна. Ти забула про мене. Як шкода! Дороги наші різні. Але вдячний тобі за те, що пізнав справжнє кохання. Памятаю твій оксамитовий голос, манливу усмішку, ніжні руки. Як мені тяжко без тебе, Оксаночко! Побачити б тебе ще раз! Хочу вдихнути а нема чим
Мені та Льоні вже по вісімнадцять. Нас весною переведуть у інший інтернат. Навряд чи побачимось. Душа розірвана в клапті! Мрію пережити тебе і одужати.
Прощай, єдина!»
Підпис: «Завжди твій Володимир».
В конверті лежала засушена україночка.
Мене огорнув сором. Серце стислося нічого не зміниш. В голові настирливо майнула думка: «Ми відповідальні за тих, кого приручили».
Я не здогадувався, які переживання вирували в душі Володимира. Але й відповісти взаємністю не зміг би. Ніяких романтичних почуттів до Володимира я не мав. Дружнє відношення, цікавість до обізнаного і розумного співрозмовника не більше. Так, трохи кокетував, піддражнював Володю, підігрівав його захоплення, але не підозрював, як мій безневинний флірт розгорить у ньому справжню пожежу.
Відтоді минуло багато років. Лист від Володимира висох і пожовтів, квіточка обернулася на порох. А я памятаю ті чисті зустрічі, легкі розмови, запальний сміх від жартів Володимира.
Ця історія має продовження. Ганна пройнялася нелегкою долею Леоніда. Його батьки відмовилися від нього, бо він був «не такий як усі». У Леоніда від народження одна нога значно коротша за іншу. Ганна закінчила педінститут, зараз працює у дитячому інтернаті для інвалідів. Леонід її коханий чоловік. Вони виховали двох дорослих синів.
Володимир, за розповідями Леоніда, жив самотньо. Коли йому було під сорок, до інтернату приїхала рідна мама, побачила змарнілого сина, плакала, згадала любов, забрала Володю до себе в село. Подальша його доля загубиласяВолодимир довго звикав до нового життя на волі до простих сільських світанків, до тиші в хаті, до голосу матері, до запаху випеченого хліба. Він часто сидів у саду, вдивлявся в горизонт і згадував юні літа, чистий сміх, легкий флірт і безтурботність лавки під акацією. Йому здавалося, що все важливе вже позаду, та серце не давало згаснути мріям.
Одного ранку до села приїхав поштовий автобус. З нього вийшла жінка з рудими косами, схожими на промінці сонця. Вона тримала за руку маленьку дівчинку, а в іншій руці букет польових квітів.
Володимир визирнув у вікно і впізнав Оксану, хоч часу минуло стільки, що й світ змінився. Вона усміхнулася йому так, як тоді, в юності, коли небо здавалось ближчим, а мрії реальнішими.
Оксана підійшла, простягла букет:
Ці квіти для тебе, Володимире. Дякую за твої листи вони залишили в моєму серці світло.
Володимир мовчки прийняв квіти, і раптом до нього повернувся той забутий легкий сміх, вітер дитинства й запах акації. Він вже не мріяв про велике кохання, але зрозумів те, що було між ними, не втратилось, а стало частиною його душі, як старий пожовтілий лист, що зберігає у собі цілу весну.
Відтепер Володимир час від часу отримував листи й малюнки від Оксаниної доньки. А вечорами він гукав до себе сусідських дітей, складав із ними оригамі журавлів, розповідав історії про легкий сміх і силу доброї любові, яка не зникає, а живе у спогадах і серцях.
Життя плинуло далі, залишаючи після себе сліди минулого теплі, як сонячний промінь на зівялій квітці і легкі, як дитяча усмішка навпроти старої акації.
