**НЕ ЗМОГЛА ПОЛЮБИТИ**
Дівчата, зізнавайтеся, хто з вас Олеся? дівчина хитренько розглядала нас із подругою.
Я Олеся. А що? здивовано відповіла я.
Тримай листа, Олесю. Від Валерія, незнайомка дістала з кишені халата зімятий конверт і простягнула його мені.
Від Валерія? А де він сам? здивувалася я.
Його перевели до інтернату для дорослих. Чекав він тебе, Олесю, як спасіння. Очі видивлявся. А цей лист дав мені почитати, щоб я помилки перевірила. Не хотів Валерій соромитися перед тобою. Ну, мені час. Скоро обід. Я тут вихователькою працюю, дівчина глянула на мене з докором, зітхнула й пішла.
…Якось ми з подругою, гуляючи, випадково зайшли на територію незнайомої установи. Нам було по шістнадцять, літні канікули тішили, хотілося пригод.
Ми з Марійкою сіли на зручну лавку. Базікаємо, сміємося. І не помітили, як до нас підійшли двоє хлопців.
Привіт, дівчата! Нудьгуєте? Давайте познайомимося? хлопець простягнув мені руку. Валерій.
Я у відповідь:
Олеся. А це моя подруга Марійка. А мовчазного друга як називати?
Михайло, тихо промовив другий.
Хлопці здалися нам занадто старомодними й правильними. Валерій діловито й суворо зауважив:
Дівчата, навіщо ви носите такі короткі спідниці? А в Марійки дуже сміливий виріз.
Гм… Хлопці, не дивіться, куди не треба. А то очі, випадково, «розбіжаться» в різні боки, сміялися ми з Марійкою.
Не виходить не дивитися. Ми ж хлопці. Може, ви ще й палите? допитував цнотливий Валерій.
Звісно, палимо. Але не в затяг, жартували ми.
Тільки тоді ми з Марійкою помітили, що у хлопців щось не так із ногами.
Валерій ледве пересувався, Михайло помітно кульгав.
Ви тут лікуєтеся? припустила я.
Так. Я потрапив у аварію на мотоциклі. Михайло невдало стрибнув зі скелі у воду, швидко відповів Валерій. Нас скоро випишуть.
Ми з Марійкою, звісно, повірили їхній «легенді». Тоді ми й не здогадувалися, що Валерій і Михайло інваліди з дитинства. Вони були приречені жити в інтернаті. Ми з Марійкою стали для них краплею свободи.
Вони жили, навчалися в закритому світі, де кожен мав свою вигадану історію: нібито аварію, падіння, наслідки бійки…
Валерій і Михайло виявилися цікавими, начитаними, мудрими не по роках.
Ми з Марійкою почали приходити до них щотижня.
По-перше, нам стало їх шкода, хотілося розважити; по-друге, у них було чому повчитися.
Наші короткі зустрічі стали звичкою.
Валерій почав дарувати мені квіти, зірвані з клумби, Михайло кожного разу ніс оригамі, зроблене своїми руками, і соромязливо вручав Марійці.
Потім ми вчетверо сідали на лавку: Валерій поруч зі мною, Михайло відвертався й цілковито приділяв увагу Марійці. Подруга червоніла, але було видно їй приємно. Ми говорили про все й ні про що.
Промчало ласкаве літо. Настала дощлива осінь. Закінчилися канікули. Попереду випускний клас. Ми з Марійкою напроч
