«Не віддам вас. Обіцяю»: як незнайомець став батьком за покликом серця
— Дядю… будь ласка, візьміть мою сестричку. Вона дуже голодна…
Цей голосок, ледве чутний у міському гаморі, змусив Тараса Шевченка зупинитися. Він йшов швидко, майже біг, дивився лише вперед, занурений у думки про майбутню угоду. Сьогодні вирішувалося все — мільйони, контракт, довіра інвесторів. Після смерті Олени — його дружини, його світу — робота залишилася єдиним, що ще якось тримало його на плаву.
Але цей голос…
Він завмер і обернувся.
Перед ним стояв хлопчик років семи. Худенький, у потертому одязі, із заплаканими очима. У руках він тримав клуночок — крихітну дівчинку, загорнуту у вицвітлу ковдру. Маленька тихенько потухувала, а її брат пригортав її так, ніби від цього залежало все на світі.
— Де ваша мама? — тихо запитав Тарас, присідаючи поряд.
— Вона сказала, що скоро повернеться… але минуло вже два дні, — прошепотів хлопчик. — Я все чекаю тут…
Хлопчика звали Іванко, дівчинку — Марійка. І більше нікого поряд у них не було. Ні записочки, ні адреси — лише нескінченне очікування і голод. Тарас запропонував викликати поліцію, повідомити в опіку, купити їжі. Але при слові «поліція» хлопчик здригнувся.
— Будь ласка, не віддавайте нас… Марійку заберуть…
У цю мить Тарас зрозумів — піти він не зможе. Щось усередині нього, закостеніле після втрати, тріснуло.
Вони пішли до найближчої кав’ярні. Іванко їв поспішно, наче боявся, що у нього заберуть їжу. Тарас годував малу купленою сумішшю. Він уперше за довгий час відчував: він потрібен. Не як бізнесмен. Як людина.
— Відміни всі зустрічі, — коротко кинув він у трубку своєму помічнику.
Поліцейські приїхали швидко. Начебто все стандартно: питання, протокол. Але коли Іванко судорожно вчепився у його руку і прошепотів: «Ви ж не віддасте нас…», Тарас сам не зрозумів, як відповів:
— Не віддам. Обіцяю.
Опікунство оформили тимчасово. Допомогла стара знайома — соціальна працівниця, Ганна Іванівна. Її підтримка прискорила процес. Тарас повторював собі: «Лише на час, поки не знайдуть матір».
Він привіз дітей до своєї просторої квартири. Іванко мовчав, лише міцно тримав Марійку. В їхніх очах був страх — не перед ним, а перед життям. Квартира, повна тиші, здавалася ще самотнішою, ніж раніше. А тепер у ній з’явилися дихання, рух, дитячий плач, тихий голос Іванка, що співав сестричці колискову.
Тарас плутався у пелюшках, забував про годування, не знав, як правильно тримати пляшечку. Але Іванко допомагав. Він був поряд, серйозний і дорослий не за віком. Він усе робив мовчки, без прохань і скарг. Лише раз промовив:
— Я просто не хочу, щоб їй було страшно.
Однієї ночі Марійка плакала. Іванко підійшов, взяв її на руки і почав тихо співати. Дівчинка затихла. Тарас дивився на це із грудкою в горлі.
— Ти чудово справляєшся, — сказав він.
— Довелося навчитися, — відповів хлопчик, не скаржачись, а просто констатуючи.
І тут задзвонив телефон. Дзвонила Ганна Іванівна.
— Знайшли їхню матір. Вона жива, але на реабілітації. Залежність, важкий стан. Якщо пройде лікування — можливо, її відновлять у правах. Якщо ні — держава візьме опіку. Або… ти.
Тарас мовчав.
— Ти можеш оформити опіку. Або усиновити. Все залежить від тебе.
У той вечір Іванко малював у кутку. Не грав, не дивився мультики — малював. І раптом тихо запитав:
— Нас знову заберуть?
Тарас сів поруч.
— Я не знаю… Але постараюся, щоб ви були в безпеці.
— А якщо все ж таки заберуть? — у голосі хлопчика тремтіло щось крихке, беззахисне.
Тарас обійняв його.
— Не віддам. Обіцяю. Ніколи.
Наступного дня він подзвонив Ганні Іванівній:
— Я хочу оформити опіку. Назавжди.
Почалися перевірки, співбесіди, візити. Але тепер у нього була мета: врятувати цих дітей. Він придбав будинок за містом — із садом, тишею, безпечним простором. Іванко оживав. Він бігав травою, читав уголос, малював, пік печиво. Тарас навчався сміятися знову.
І одного разу, вкриваючи Іванка ковдрою, почув:
— На добраніч, тату…
— На добраніч, сину, — відповів він, стиснувши горло від набіглих сліз.
Навесні відбулося офіційне усиновлення. У документі з’явився підпис. Але в серці Тараса все було ясно і без нього.
Перше слово Марійки — «Тато» — стало для нього найдорожчим звуком у житті.
Він не планував ставати батьком. Але тепер не міг уявити, як жив без них. І якщо хтось запитає, коли почалося його нове життя, він відповість без вагань:
— З того самого «Дядю, будь ласка…».
