Не сьогодні
Катерина натрапила на нього випадково — у підземному переході біля вокзалу у Львові, де повітря було насичене вогкістю, ароматом дешевої кави, вуличними мелодіями та поспішними кроками. Він стояв, притулившись до облупленої стіни, з гітарою в руках, і співав. Не голосно, не для натовпу — а так, що його голос прорізав серце. Співав, як людина, яка більше не боїться бути почутою чи забутою. Співав для себе, але його голос, ніби нитка, чіплявся за гамір юрби, знаходив її, врізався в пам’ять. І вона впізнала його миттєво.
Голос із минулого.
Голос, який колись змушував її серце битися швидше, ночі — здаватися нескінченними, а надії — горіти, як свічки, які вона запалювала на самоті. Голос, який вона роками намагалася заглушити, але він все одно жив у ній, схований у кутку пам’яті, де все лунає надто ясно, надто болюче.
Максим.
На ньому була та сама куртка — чорна, зношена часом, як старий супутник його мандрів. Волосся стало довшим, щетина густішою, а в очах — та ж невловима іскорка, наче він завжди в дорозі, завжди десь на півшляху до чогось, що не пояснити. Вона завмерла. Дістала гаманець. Намацала дріб’язок. Кинула у відкритий футляр гітари, і монети дзенькнули, як луна їхнього минулого.
Він не одразу підвів погляд. А коли підвів — не здивувався. Лише кивнув, ніби вони бачились учора, ніби час не розірвав їхні життя на шматки.
— Привіт, — тихо промовив він. — Ти все така сама.
Вона гірко посміхнулася:
— А ти — зовсім інший.
— Життя, — він знизав плечима, і в цьому жесті була вся його історія. — Комусь воно лишає обличчя, комусь — лише пісні.
— А тобі що дісталось?
— Дорога. Та десяток пісень, які нікому не потрібні.
Він усміхнувся, але в його очах не було тієї зухвалості, що колиса збивала її з ніг. У пісні, яку він допівав, лунали мотиви про потяги, про розлуки, про неможливість повернутися.
— Ти все ще співаєш? — запитала вона, хоча вже знала відповідь.
— Тепер тільки співаю, — відповів він, і в його голосі була легкість, якої вона не пам’ятала. — Це чесніше. Ніхто не питає, навіщо. Ніхто не чекає, що я стану кимось ще.
— І тобі цього достатньо?
— Тепер — так. Раніше я весь час біг за чимось більшим. Тепер просто живу.
Вони замовкли. Повз них текла юрба, місто гуло, не знаючи, що їх колись пов’язувала нитка, тонка й крихка. Що вона чекала його під ліхтарем біля дому, писала листи, які він не читав, дзвонила в порожнечу. Що він зник, не залишивши ні слова, ні сліду. Просто пішов, ніби її ніколи й не було.
— Я тоді не міг інакше, — раптом промовив він, дивлячись кудись убік. — Не виправдовуюсь. Просто… я був порожнім. Розбитим.
— А тепер?
Він подивився на свої руки, на струни гітари. Провів пальцем по них, і вони тихо дзвоніли, як відлуння чогось далекого.
— Тепер я хоча б співаю. І не біжу. Це вже щось, правда?
Вона кивнула. Повільно, обережно. Усередині щось здригнулося — не біль, не образа, а щось м’яке, майже невловиме. Ніби стара мелодія зазвучала знову, але вже не тягнула назад, не змушувала плакати. У грудях був легкий відгук, але без тієї ваги, що тримала її роками.
— Мені час, — сказала вона. — Мене чекають.
Він не став її зупиняти. Лише спитав, майже шепотом:
— Може, чай? Просто так. Як раніше. Без минулого. Без обіцянок.
Вона подивилася на нього. На цей перехід, на гітару, на очі, в яких все ще жив вітер мандрів. Він завжди був таким — у русі, трохи осторонь, навіть коли був поруч.
— Не сьогодні, Максиме, — відповіла вона. — Дякую. Я більше не п’ю «просто чай». Він завжди виявляється чимось більшим.
І пішла. Крок за кроком, все впевненіше. Не озираючись. Наче з кожним кроком вона залишала позаду не його, а ту саму себе, яка чекала, сподівалася, вірила.
Попереду — метушня, зустрічі, робота, тихий вечір з книгою. Життя, яке не зупиняється. Яке йде вперед, без озирання, без пауз.
Інколи люди повертаються. Не щоб залишитися. А щоб нагадати, що ми вже пішли. І що це було правильно.
Вона пішла. І нарешті відчула себе вільною.
