Олена Миколаївна стояла біля вікна, притуливши долоню до шибки, і спостерігала, як двірник Тарасич змітає останні жовте листя. Жовтень видався дощовий, і на душі в неї було так само сиро та невтішно.
— Мамо, ти знову біля вікна? — у кімнату увійшла Ярина, її донька, вже не молода, під сорок. — Чаю налити?
— Налий, — відповіла Олена Миколаївна, не обертаючись. — Яринко, а що це у нас у коморці стукає? Вчора ввечері чула, і сьогодні зранку знову.
Ярина поморщилася, поставила чайник на плиту.
— Миша, мабуть. Або труби старі. Мамо, ну не вигадуй. Будинок ще з шістдесятих, тут усе скрипить і лунає.
— Ні, не миша. Миші інакше шелестять, а тут саме стукіт. Ніби хтось всередині. — Олена Миколаївна обернулася до доньки. — Може, підемо, подивимось?
— Мамо, ми ж учора дивилися! Там старі речі, татові інструменти, банки з солінням. Більше нічого немає. Ти просто нервуєш після лікарні.
Олена Миколаївна важко зітхнула. Місяць тому її госпіталізували із серцем, тепер донька крутиться навколо неї, як квочка, боїться залишати саму. Переїхала зі своєї однушки, взяла відпустку. А Олена Миколаївна відчуває себе тягарем.
— Ярино, ти б поїхала додому. Я ж добре почуваюся. До того ж, твій Андрій сумує.
— Андрій переживе. А от якщо з тобою щось станеться, я собі цього не пробачу, — Ярина залила окріп у заварник, принесла матері чашку. — Пий, поки гарячий.
Вони сіли за кухонний стіл, і раптом знову почувся стукіт. Чіткий, ритмічний — раз, два, три, пауза, знову раз, два, три.
— Чуєш? — Олена Миколаївна вчепилася в рукав доньки. — Знову почалося.
Ярина насупилася, прислухалася. Стукіт повторився.
— Підемо, подивимось, — рішуче підвелася вона.
Комірка була за кухнею, маленька темна закутина, де лежали дрібниці. Ярина ввімкнула світло, оглянулася. Полиці з банками, коробки, батьків ящик з інструментами. Все на своїх місцях.
— Бачиш? Нікого тут немає, — сказала вона.
— А це що? — Олена Миколаївна показала на далеку полицю, де стояла незнайома скринька.
Ярина підійшла ближче. Скринька була старовинна, з темного дерева, з мідними куточками. На кришці були вирізьблені дивні знаки, схожі на письмена.
— Звідки вона тут? — здивувалася Ярина. — Я такої не пам’ятаю.
— І я не пам’ятаю. Дивно… — Олена Миколаївна простягнула руку, але донька зупинила її.
— Не чіпай. Може, сусіди десь поставили? Чи управителька залишила? Запитаємо в Тарасича, він усе знає.
Вони вийшли із комірки, але Олені Миколаївні було неспокійно. А стукіт припинився, щойно вони зайшли всередину.
Ввечері Ярина подзвонила чоловікові.
— Андрію, як справи? Я ще трохи побуду, мати нервує. Каже, у коморці хтось стукає. Знайшли там якусь дивну скриньку.
— Може, до лікаря її відвести? — запропонував Андрій. — Після серця бувають галюцинації.
— Це не галюцинації. Я сама чула. І скринька справді є. Завтра спитаємо Тарасича.
— Яринко, ти її не відкривала?
— Ні, мати не дозволила. Красива, але якоюсь моторшною здається.
— І правильно. Хто знає, що там…
Вранці Олена Миколаївна прокинулася від стуку. Він був голоснішим, настирливішим. Ніби хтось вимагав уваги. Вона накинула халат, пішла на кухню. Ярина ще спала у вітальні.
Стукіт посилювався. Олена Миколаївна підійшла до дверей комірки, притулила вухо. Звук ішов звідти, з глибини.
— Хто там? — прошепотіла вона.
Стукіт затих. І раптом — один удар, дуже голосний.
Олена Миколаївна відскочила, серце закалатало. Вона побігла будити доньку.
— Ярино! Вставай швидше!
— Що сталося, мамо?
— Там… у коморці… Воно мені відповіло!
— Що відповіло?
— Я запитала, хто там, і воно стукнуло. Ніби відповідь!
Ярина протерла очі, глянула на годинник. Шоста ранку.
— Мамо, ти певна?
— Абсолютно. Давай викличемо когось. Слюсаря. Чи… батюшку.
— Батюшку? — Ярина здивувалася. — Мамо, ти ж ніколи не була віруючою.
— А тепер починаю. У світі є речі, яких ми не розуміємо.
Після сніданку вони пішли шукати Тарасича. Старий двірник підмітав біля під’їзду, насвистуючи.
— Тарасе Івановичу, — покликала його Ярина. — Можна вас?
— Звичайно, Ярино Миколаївно. Що трапилося?
— Ви не знаєте, хто міг поставити до нас скриньку? Вчора знайшли, а звідки — невідомо.
Тарасич зблід, відклав мітлу.
— ОцеВона зітхнула, відвела пальці від замка, але в останню мить скринька сама з тріском відчинилася, і з неї вирвався чорний дим, що розчинився в повітрі, залишивши лише холодну істину: інколи найстрашніше не те, що ми ув’язнюємо, а те, що ми самі звільняємо.
