Він не встиг посадити дерево. Я зробила це за нас
Марічка сиділа за старим деревяним столом у вітальні, тримаючи в руках кишеньковий годинник чоловіка. Вони були важкими, з потертим срібним корпусом і тріснутим склом. Стрілки зупинилися на пів на шосту час, який нічого не значив. Або значив занадто багато. Вона крутила його в пальцях, наче намагалася оживити.
Що ти приховував, Іване? прошепотіла Марічка, дивлячись на циферблат. Ти носив їх завжди, навіть коли вони зламалися. Чому?
Іван помер три місяці тому. Серцевий напад, раптовий, як удар блискавки. Марічці було тридцять два, йому тридцять пять. Вони щойно почали мріяти про майбутнє: про дітей, про подорожі, про маленький садок біля хати. Але час зупинився. Як цей годинник.
Марічка зітхнула й поклала його. Вона хотіла розібрати речі чоловіка, але кожен светр, кожна книга повертали її до нього. Годинник був останньою загадкою. Іван ніколи не розповідав, звідки він. Лише казав: «Це важливо, Марічко». І все.
Вона підвелася, підійшла до вікна. Їхня хата в передмісті тонула в осінньому листі. Сусідські дітлахи ганяли мяча, десь гавкав пес. Життя тривало, але для Марічки воно ніби завмерло.
Годі, сказала вона собі. Треба жити далі. Хоч би заради нього.
—
Марічка не була з тих, хто легко здається. До шлюбу вона працювала флористом у міській крамниці, складала букети, які змушували людей посміхатися. Іван жартував, що вона «приручає квіти». Він сам був інженером, мовчазним, але з теплими очима. Вони познайомилися випадково: Марічка впустила горщик з фіалкою біля входу в кавярню, а Іван, який проходив повз, допоміг зібрати уламки.
Не хвилюйся, квітка виживе, сказав він тоді, посміхнувшись. А от ти, здається, у шоці.
Це мій найкращий горщик! обурилася Марічка, але тут же розсміялася. Його спокій був заразливим.
Так почалася їхня історія. Через рік вони одружилися, купили хату в передмісті, завели кота на імя Барвінок. Мріяли про дитину. Але доля розпорядилася інакше. Півтора роки тому Марічка втратила дитинчатко на пятому місяці. Іван був поруч, тримав її за руку, мовчав, але його мовчання було голоснішим за будь-які слова. Вони не говорили про той біль, просто продовжували жити. А тепер його не стало.
Годинник лежав на столі, як нагадування про недосказане. Марічка взяла його і рішуче вийшла з хати. У місті був старий годинникар, про якого Іван колись згадував. Може, він знає, що з ним не так.
—
Майстерня годинникаря знаходилася у вузькому провулку. Вивіска гласила: «Годинники та час. Ремонт». За прилавком сидСемен Павлович, годуючи густі вуса, подивився на годинник, потім на Марічку, і сказав: «Дивись, дитино, твій чоловік завжди йтиме поруч у цьому тиканні, у кожному твоєму диханні».
