—Дівчата, зізнавайтеся, хто з вас Олеся? — дівчина хитренько подивилась на нас із подругою.
—Я Олеся. А що? — здивовано відповіла я.
—Тримай листа, Олесю. Від Андрія, — незнайомка дістала з кишені халата зім’ятий конверт і подала його мені.
—Від Андрія? А де він сам?
—Його перевели до інтернату для дорослих. Чекав він тебе, Олесю, як дощу після посухи. Очі видивив. А цей лист дав мені перечитати, щоб помилки виправити. Не хотів Андрій соромитися перед тобою. Ну, мені час. Скоро обід. Я тут вихователькою працюю. — Дівчина глянула на мене з докором, зітхнула й побігла.
…Одного разу ми з подругою, гуляючи, випадково зайшли на територію якогось незнайомого закладу. Нам було по шістнадцять, літні канікули тішили, а серця жадали пригод.
Ми з Мариною сіли на лавку. Базікаємо, сміємося. І не помітили, як до нас підійшли двоє хлопців.
—Привіт, дівчата! Нудно? Давайте знайомитись? — один простягнув мені руку. — Андрій.
—Олеся. А це моя подруга Марина. А мовчазного друга як звати?
—Роман, — тихо промовив другий.
Хлопці здалися нам занадто правильними й немодними. Андрій з наставитим виглядом зауважив:
—Дівчата, навіщо такі короткі спідниці носите? А в Марини дуже сміливий виріз.
—Гм… Хлопці, не заглядайте туди, куди не треба. А то очі, раптом, розійдуться в різні боки, — сміялися ми з Мариною.
—Складно не заглядати. Ми ж хлопці. Ви ще й палите, мабуть? — допитував чемний Андрій.
—Звісно, палимо. Але не в затяг, — жартували ми.
Тільки тепер ми з Мариною помітили, що в хлопців щось не так із ногами.
Андрій ледве пересувався, Роман помітно кульгав.
—Ви тут лікуєтесь? — припустила я.
—Так. Я в аварію потрапив. Роман невдало зі скелі стрибнув, — швидко, наче вивчену фразу, відповів Андрій. — Нас скоро випишуть.
Ми з Мариною, звісно, повірили їхній «легенді». Тоді ще не знали, що Андрій і Роман — інваліди з дитинства. Вони були приречені жити в інтернаті. Ми з Мариною стали для них краплею волі.
Вони жили та вчилися в закладі, закритому для сторонніх очей. Кожен із них мав вигадану історію — про аварію, падіння, бійку…
Андрій і Роман виявилися розумними, начитаними, дуже свідомими.
Ми з Мариною почали приходити до них щотижня.
По-перше, нам їх стало шкода, хотілося підбадьорити; по-друге, у них було чому повчитися.
Наші короткі зустрічі стали звичкою.
Андрій приносив мені квіти, зірвані з клумби, Роман щоразу майстрував оригамі й несміливо дарував Марині.
Потім ми вчетверо сідали на лавку: Андрій біля мене, Роман відвертався й цілу увагу приділяв лише Марині. Подруга червоніла, але було видно — їй приємно. Ми говорили про все й ні про що.
Промайнуло ласкаве, тепле літо.
Настала дощлива осінь. Закінчились канікули. Попереду випускний клас. Одним словом, ми з Мариною зовсім забули про Андрія й Романа.
…Минули іспити, останній дзвоник, випускний. Попереду — довгоочікуване літо, час надій.
Ми з Мариною знову опинилися біля інтернату. Вирішили провідати хлопців. Сіли на знайому лавку, чекаючи, що ось-ось підійдуть Андрій і Роман — з квітами, з оригамі… Та намарно прочекали дві години.
Раптом із дверей вилетіла дівчина й підбігла до нас. Вона-то й передала мені листа від Андрія. Я відкрила конверт:
«Кохана Олесю! Ти — мій пахучий цвіте! Зоре моя недосяжна! Мабуть, ти не здогадалася, що закохався в тебе з першого погляду. Наші зустрічі були для мене подихом, життям. Півроку даремно виглядаю тебе у вікно. Ти забула про мене. Як шкода! Дороги у нас різні. Але дякую тобі за те, що пізнав справжнє кохання. Пам’ятаю твій оксамитовий голос, вабку усмішку, ніжні руки. Як мені важко без тебе! Хотілося б ще раз побачити… Хочу вдихнути — а нема чим.
Мені й Ромкові вже вісімнадцять. Нас навесні переведуть до іншого інтернату. Навряд чи побачимось. Душа розривається! Сподіваюся, переболі…І хоч я так і не змогла закохатися в Андрія, його лист залишив у моєму серці крихітний слід — ніжний, як той засушений цвіт, що ось уже стільки років зберігається між сторінок мого щоденника.
