Йди звідси! Я тобі кажу ану марш! Чого ти тут стоїш?! Клавдія Матвіївна з гуркотом опустила на стіл під старою яблунею велику миску з гарячими пиріжками і легенько підштовхнула худого сусідського хлопця. Ану, катайся звідси! Коли вже твоя мати почне за тобою дивитися?! Неугода якийсь!
Худий, мов жердина, Сашко, якого рідко хтось кликав на імя, адже всі давно звикли до його прізвиська Коник, зиркнув на сувору сусідку і поплентався до свого ґанку.
Великий старий дім, поділений на кілька квартир, був заселений не повністю. Тут мешкали, по суті, три родини: Покотили, Семени і Карпенки Катерина з Сашком.
Останніх називали тією «половинкою» родини, на яку не звертали особливої уваги, поки не виникала якась нагальна потреба. Катерина не вважалась кимось значущим, тож люди шкодували на неї навіть часу.
Окрім сина, у Катерини нікого не залишилось. Ані чоловіка, ані батьків сама-одна, трималася як могла. До неї ставилися насторожено, але відкрито не чіпали, хіба що іноді ганяли Коника, який через свої худі, довгі руки та ноги і велику голову став обєктом для жартів чи насмішок.
Коник був вразливою дитиною, наляканою, але надзвичайно доброю. Він не проходив повз дитину, яка плаче, відразу обіймав і втішав, за що часто чув на свою адресу дошкульні слова від жінок, які вважали його диваком.
Хто такий той «Страшило», Сашко довго не розумів. Аж поки мама не подарувала йому книжку про дівчинку Еллу, і все стало на свої місця.
Тільки ображатися хлопець не збирався. Він вирішив: раз його так прозвали, то, мабуть, теж вважають розумним і добрим, як герой книжки. І, може, колись і він зробить щось важливе.
Катерина лиш усміхнулася, уважно вислухавши сина, і не стала нічого заперечувати хай думає краще про світ, ніж він є. Адже ще встигне наїстися гіркоти
Катерина любила сина понад усе. Від першої хвилини не зважала на чужі думки, і. навіть давши волю сльозам тоді, коли акушерка з сумом повідомила, що хлопчик «не такий». Вигадай ще щось! Мій син найгарніший у світі!
Ой, краса, може, і є, а от розуму
Поживемо побачимо! Катруся пестила щічку новонародженого і тихенько ридала.
Перші два роки Катерина з безліччю довідок і чеків бігала по лікарях у найближче місто, трясла у старому «ЛАЗі» закутаного до вушок Сашка. На співчутливі або зайві поради реагувала, мов вовчиця:
Віддай свого у дитбудинок! Не хочеш? Та й я не збираюсь! Я сама знаю, що робити!
На третьому році Сашко порівнявся з іншими дітьми, лиш залишився худий і кістлявий. Катя недоїдала, а йому купувала найкраще, що могла дозволити на свою вчительську зарплату.
Згодом лікарі хлопчика вже майже не турбували, а дехто навіть хвалив:
Таких матерів, як ти, Катрусю, треба в золото вливати! Дивіться, який хлопець виріс розумний та сильний.
Мій хлопчик саме такий!
Ми і про тебе кажемо, Катерино. Ти розумниця!
Катя лише знизувала плечима хіба не кожна мати мусить дбати про свою дитину? Яка тут заслуга, як усе має бути так?
Ось настав час до школи. Сашко вже вільно читав, писав і лічив, хіба трохи заїкався, що зводило нанівець його таланти.
Сашко, дякую, досить! перебивала його вчителька, передаючи читати когось іншого.
Учитилька ще й жалілася в учительській: усе з ним добре, крім цього читання. На щастя хлопця, вона пропрацювала лише два роки вийшла заміж і пішла у декрет, а їхній клас передали Марії Ілівні.
Марія Ілівна, літня, але міцна й досвідчена, дітей любила щиро. Вона швидко розібралася, що з Коником, поговорила з Катериною і направила до гарного логопеда, а на уроці просила хлопця відповідати письмово:
Ти так гарно і розумно пишеш, Сашку! З превеликим задоволенням читаю!
Сашко розцвітав від похвали, а Марія Ілівна кожен раз читала його відповіді вголос, підкреслюючи, як пощастило мати такого учня.
Катерина розчулено плакала, вдячна за ласку і розуміння, а Марія Ілівна лише сміялася:
Не дури, Катю! Це моя робота і твій хлопець чудовий. Все у нього буде як найкраще!
До школи Сашко завжди бігав наперед, підстрибом так весело, що сусіди усміхались:
О, Сашків Коник поскакав! Видно, пора і нам щось корисне зробити Ох, і природа образила хлопця Чому доля його не пошкодувала?
Що сусіди думають, Катерина, звісно, знала, але ніколи не лаялася і вважала, що якщо людина бездушна, то її нічим не зміниш.
Не витрачати час на змагальні образи краще посадити ще троянду під вікном чи прохатись у маленькому садочку, що в неї за хатою.
Двір був великим. Під кожним вікном клумби, далі городина, а у Каті найкращий «пятачок» перед порогом. Там цвіли троянди і бузок, старі східці Катя виклала уламками плитки, яку взяла у директора місцевого будинку культури, коли там був ремонт.
Дайте мені ці уламки! просила Катерина в директора.
Які уламки? здивувався той.
Плитку! Віддайте, будь ласка!
Директор лише посміявся й махнув рукою. Ось так Катя дістала тачку, набрала плитки й вечорами вибирала потрібні шматочки, а потім гордо штовхала тачку із захопленим Коником і всі сусіди дивувались, для чого вона той мотлох збере.
Та вже за місяць ахнули, побачивши її казковий «мозаїчний» ґанок:
Ну ти тільки подивися! Це ж справжній витвір!
А найкращий комплімент був від сина:
Мам, як же тут гарно Сашко розглядав плитку у візерунку й був щасливий, а Катерина тихенько плакала.
А щастя в його житті було небагато: у школі похвала, вдома смачно поїсти та пригорнутися до матусі, що шепоче: «Мій розумничок!» Ось, і всі радощі.
Друзів у Коника майже не було було цікавіше читати, ніж ганяти з хлопчаками м’яча, а дівчатка й зовсім трималися подалі особливо через Клавдію Матвіївну, у якої троє онучок п’яти, семи й дванадцяти років.
Ану навіть близько до них не підходь! погрожувала вона Коникові. Не для тебе ці дівчата!
Що коїться в її голові, ніхто не знав, але Катя веліла Коникові триматися осторонь.
Навіщо ще нервувати людину? мовила вона синові. Захворіє ще через тебе
Раз сказано, Сашко дотримувався: і того святкового дня, коли Клавдія готувалася до вечора, просто проходив повз, а не збирався до веселощів.
Ой, грішна я баба бурмотіла Клавдія, накриваючи вишитим рушником миску пиріжків. Ще скажуть, що я скупа Де ж воно годиться
Вибрала пару теплих пиріжків, наздогнала Сашка:
Тримай! Але щоб у дворі тебе не бачила! Маємо свято! Сиди вдома, доки мама не прийде! Зрозумів?
Сашко мовчки кивнув і подякував за пиріжки. Клавдія вже не звертала на нього уваги скоро приїдуть діти, онучки, ще й рідня день народження молодшої улюбленої онучки Світланки хотіла відзначити по-справжньому, а Сашко-Коник їй абсолютно не потрібен!
Нема чого дітвору лякати цим страшним! Потім спати не будуть зітхнула вона, згадала, як радили Катерині не брати того хлопця:
Катьо, тобі ця дитина нащо? Нащо ця мука? Шляху не даси, пропаде десь під парканом!
А ви мене з чаркою в руках бачили? відповідала мовою Катя.
А це ні про що не каже! Від злиднів одна дорога. Я своїх підняла. А ти що можеш дати? От і думай!
Відтоді Катерина й Клавдія не віталися. Катя проходила з гордо піднятою головою і животом, у якому ще жив її Коник.
Що ти сердита на мене, дурна? Я ж тобі добра хочу! бурчала Клавдія.
Ваше добро погано пахне. А в мене токсикоз, бурчала Катя й гладила живіт не бійся, маленький, я тебе нікому не віддам!
Що встиг перетерпіти Коник за свої вісім років, він мамі не розповідав. Якщо сильно ображали тихо плакав у кутку, та й швидко забував: не хотів, щоб мама ще й через це засмучувалась. Крізь сльози вся образа змивалася йшов далі по світу, і мяко шкодував дорослих, які не вміли бути людяними.
Не ображатися і не злитися так легше жити.
Клавдії Матвіївни Сашко давно не боявся, але й не любив. Якщо вона сварилась Коник тікав подалі, щоб не чути гострих слів. Якби спитали його, що думає про Клавдію, вона була б здивована: Сашко її просто шкодував. Бо витрачати своє життя на злість це найбільше марнотратство.
Кожна хвилина, кожна мить Сашко цінував понад усе. Він давно зрозумів: нічого дорожчого за час немає. Все можна повернути, докупити, замінити тільки не моменти.
Тік-так! скаже годинник і зникло, не доженеш, не купиш ні за які гривні.
Тільки дорослі цього чомусь не розуміють.
Залізши на підвіконня власної кімнати, Сашко жував пиріжок і дивився у вікно: там бігали Клавдині онучки та всі дітлахи, що зібралися на день народження Світланки. Іменинниця кружляла, як метелик, у рожевій сукні, і Сашко ховав усмішку, уявляючи її чарівною принцесою.
Дорослі загравались біля столу на подвірї, діти побігли до старого колодязя бавитись мячем.
Коли дітвора ринула туди, Сашко перебіг до маминої кімнати: звідти добре було видно галявину. Там він ще довго радів за веселих діточок, аж поки не насунули сутінки.
Весь гурт запамятатися було важко, але Сашко відразу помітив, що Світланка залишилася сама коло старого колодязя він чітко памятав мамині слова:
Не підходь до колодязя, синку! Там гнилий зруб, вода ще тримається, падай і кінець! Обіцяєш?
Обіцяю!
Коли Світланка зникла з поля зору, Сашко одразу забив на сполох на галявині її не було, до столу не повернулась.
Не знаючи, чому не закричав відразу, Сашко просто кинувся з ґанку й помчав на задній двір, не чути навіть крику Клавдії: «Тобі ж наказано вдома сидіти!»
Діти кружляли навколо мяча, хлопців і дівчат була громада до Світланки їм не було діла. Сашко підлетів до краю колодязя, побачив унизу рожеву пляму й закричав:
Притиснися до стінки!
Обперся на гнилі застарілі дошки, і прикладаючи всі сили, спустився донизу у морок.
Голова працювала чітко: Світланка не вміє плавати він сам памятав, як на ставку бабуся Клавдія її лаяла, а та боялась води.
Світланка, наковтавшись води з цвіллю, вчепилася в плечі Коника:
Не бійся, я поруч, хрипів Сашко, обіймаючи її, як вчився від мами. Тримайся, а я покличу на допомогу!
Тримався слизьких колод руками, набирав у груди повітря й вигукував:
Допоможіть!
Діти швидко розійшлися, коли побачили, що з колодязя кричать. Дорослі почули далеко не відразу.
Клавдія заносила гуску, озирнулася Світланки ніде
Почала голосити, кидаючи страви на стіл усі збіглися, злякалися, до кого, до чого Хтось із сусідів мчав по двору, аж поки до Каті долетів тихий крик:
Мамо
Катя, яка саме поверталась з роботи, пропустила крамницю, не привіталась із сусідками, і бігла додому, мов відчула треба поспішати
Вірвалась у двір саме в той момент, коли Клавдія осіла біля її ґанку, тримаючись за серце. Катерина побігла до колодязя зляканий голос сина кликав її.
Я тут, синку!
Думати часу не було. Катерина схопила мотузку для білизни, покликала людей на допомогу, і, доки ще хтось тямив, уже обмотували її кінцем.
Врятувати Світланку було легше вона вчепилася в Катерину і затихла, але знайти Коника у темряві Катя не могла Молилась, як у пологовому будинку: «Боже, не забирай його!»
В руці щось ковзнуло Катя, не роздумуючи, тягнула. Витягнула змоклого, знесиленого сина, що ледве продихував:
Мамо
У райцентрівській лікарні Сашко пролежав майже два тижні героєм, а Світланку виписали швидше. Вона перелякалась, але минулося малою кровю, окрім порваної сукні. Сашку належало лікувати переламане запястя, боротися з застудою, але мама поруч, і сам він щасливий: знову вдома, серед книжок і улюбленого кота Барвика.
Синочку дорогий, Боже, якби не ти ридала Клавдія, притискаючи загорілого Сашка. Я тобі все, що скажеш, віддам!
Навіщо? здвигнув плечима Коник. Я зробив, що треба було. Я ж хлопець, чи не так?
Клавдія притисла його знову, ще не знаючи, що через роки цей худий хлопець, з тим самим прізвиськом Коник, врятує не одне життя, вивозячи поранених під обстрілами на бронетранспортері, і не буде питати, чий ти, а просто рятувати.
І коли хтось спитає, чому він це робить, адже з ним не раз чинили навпаки, Сашко-Коник відповість просто:
Я лікар. Так треба. Треба жити. Так правильно.
***
Любі читачі!
Материнська любов справді немає меж. Катерина, незважаючи ні на що, любила свого сина всім серцем. Її стійкість і віра допомогли йому вирости доброю та розумною людиною. Справжній герой у душі: Коник, хоч і не красень, рятує дитину, і його відвага, доброта та милосердя переважують усі упередження. Після вчинку Сашка навіть сусіди визнають їхню гідність. Це повчання: ніколи не зважати на поверхневе, а бачити людське серце.
А ви вірите, що доброта завжди проростає, навіть крізь найгрубіший асфальт життєвих проблем? Чи траплялися у вашому житті приклади, коли справжня краса людини проявлялась не у зовнішності, а у вчинках і щирості?
