Ось переказана історія, адаптована для української культури:
Ніколи не плаче, не чекає, не сумує. Чоловік Оксани завжди був стриманим, тихим, лагідним, ввічливим. Богдан і двадцять три роки тому був таким саме, коли запропонував їй вийти за нього заміж.
Як завжди, літнім вечором вони гуляли за селом біля річки, коли він раптом зупинився, взяв її за руки й тихо промовив:
Оксанко, я хочу, щоб наші життя стали одним цілим. Ми з тобою призначені одне для одного.
Богдан дивився на неї спокійно й був певний вона не відмовить. Він знав, що вона його любить. Дівчина зі щастя аж зарумянилася, серденько закалатало:
Так, Богданку, так. Я вийду за тебе.
Обоє були щасливі.
Я збудую для нас новий дім, батько допоможе. Вже й місце вибрали. Ході, покажу. Вони йшли, тримаючись за руки, і зупинилися під величезною бузиною.
Ось тут. Тільки бузину доведеться зрубати стара, ще впаде на хату. Зате посадимо нову.
Чудово, Богданку, з вікон буде видно річку.
Після весілля жили у батьків Богдана, але незабаром дім був готовий. Він добудував ще й другу половину з окремим входом.
Це для наших дітей. Раптом хтось із них захоче залишитися в селі. Нехай буде свій хід.
Який же ти в мене далекоглядний, тішилася Оксана й погоджувалася з чоловіком.
Дітей було небагато народилася лише одна дочка. Її й виховували, а потім вона вступила до інституту й оголосила батькам:
Мамо, тату, на мене не покладайтеся. З вами жити не залишуся. Хочу в місті, і там у мене вже є хлопець Андрійко.
Так і стояла пусткою друга половина хати. Оксана прибирала там, мила вікна, а Богдан туди навіть не заходив. У їхній половині місця було досить, чисто й затишно. Жили вони самі, а дочка вчилася. За всі роки подружнього життя чоловік ніколи її не образив. Завжди спокійний, ніколи голосу не піднімав усі селяни їх поважали.
І от цей тихий, ввічливий Богдан два дні тому після роботи заявив дружині:
Оксано, мені, звісно, важко тобі це казати, але наше спільне життя підійшло до кінця. Розумієш, зараз таке життя приблизно через двадцять років кохання кудись зникає. Я теж зустрів іншу жінку. Але дякую тобі за все. Доньку не покину, допоможу закінчити навчання, гроші будеш отримувати, а дім залишаю тобі з нею.
Богдан ще щось говорив, але Оксана тихо сіла на диван і вже не слухала його. У скронях стукало, а потім вона почула:
Вибач.
Він вийшов з валізою, мабуть, зібрав її заздалегідь, і тихо зачинив двері.
Оксана плакала.
Чому це сталося зі мною? Хоч у багатьох таке буває, але я й гадки не мала, що це дійде й до нас. Десь я не помітила. Хочеться заплющити очі й уявити, що це сон. А коли відкрию все буде як раніше. Нічого страшного не сталось, просто приснилося.
Перші дні вона думала:
Любий чоловік, лагідний і тихий, пішов назавжди.
Тиждень, а може й більше, в серці теплилася надія раптом він передумає й повернеться. Але ні. Оксана не знала, куди й до кого пішов чоловік, і не цікавилася. Йшов час, вона заспокоїлася, лише іноді думала:
Ось доля: спочатку подарувала мені чоловіка, а потім забрала. Тепер звикаю жити одна. Наше спільне життя перекреслилося. Може, Богдан мене вже й забув, але я поки не можу. Та відпустила із ним був Бог.
Оксана вже не плакала, давно виплакалася, але іноді все одно згадувала колишнього чоловіка, з яким розлучилася одразу ж, як він її покинув. Іноді дивилася у вікно й думала:
Десь живе Богдан, знайшов нове кохання. Для мене це було як грім серед ясного неба. Ніколи він не був веселуном, бабієм чи гулякою такого я від нього не чекала. А ось подивись, як вийшло
Минуло шість років. Образа вщухла, хоч Оксана й не вірила, що час лікує, але біль затих. Їй вже пятдесят. Виглядає добре завжди була красунІ коли Богдан виїхав за ворота, Оксана глибоко зітхнула, усміхнулася своїм думкам і пішла в будинок, де її чекав Олег її справжнє щастя.
