Не смій чіпати мамині речі, сказав чоловік
Це речі моєї мами. Навіщо ти їх зібрала? несвоїм голосом мовив чоловік.
Викиньмо. Навіщо нам цей мотлох, Сергію? Півшафи займають, а мені треба місце хочу покласти туди зимові ковдри й подушки, в нас же все розкидано як попало.
Катерина продовжувала зосереджено скидати з вішаків скромні кофтинки, спідниці й легкі плаття своєї покійної свекрухи. Олена Павлівна завжди акуратно розвішувала ці речі, щоб мати вигляд. Вона до цієї порядності й сина свого привчила. А у Катерини в шафах панував повний безлад: щоранку вона порпалася у полицях у пошуках потрібної блузки чи светра, жалілася, що вдягти нічого, а потім довго випарювала помяті речі праскою вони виглядали так, ніби їх пережував і виплюнув кінь.
Минуло лише три тижні, як Сергій провів матір у останню путь. Лікарі вже не могли допомогти Олені Павлівні рак був четвертої стадії. Сергій забрав маму до себе, а вона згасла за місяць. І от, повернувшись після зміни на заводі, він побачив у коридорі купу маминих речей, скинутих немов непотрібний мотлох, і занімів. Невже отак просто забути? Викинути й згадати тільки між іншим?
Чого так на мене дивишся, наче Тарас на панів? знизала плечима Катерина.
Не смій чіпати це, прошипів Сергій крізь зуби. Кров так прилинула до голови, що він на хвилину втратив чутливість у пальцях.
Та нащо нам цей хлам! кинула Катерина, вже роздратовано, Музей хочеш у хаті завести? Її вже немає, змирися! Краще б провідував частіше, може, знав би, як їй було тяжко!
Сергія ці слова вразили, наче батогом.
Вийди звідси, поки я… ледве видихнув він.
Катерина зневажливо пирхнула:
Та будь ласка. Псих…
У Катерини психом ставав кожен, хто мав сміливість з нею не погодитись.
Не знімаючи черевиків, Сергій пішов до коридорної шафи, розчинив верхні дверцята аж під стелею, став на табурет і дістав одну з тих картатих сумок, що залишились з часів переїзду. Складати почав мамині речі не навмання, а акуратно: кожен светр, кожну спідницю прямокутничком. Зверху мамина куртка й пакунок із взуттям. Малий трирічний син крутився поряд, підкидав навіть свій іграшковий трактор до сумки. Сергій порився у шухлядці й забрав ключ.
Тату, ти куди?
Сергій гірко всміхнувся, беручись за дверну ручку.
Я скоро повернуся, синочку, йди до мами.
Стривай! занепокоїлася Катерина, виглядаючи з вітальні, Ти їдеш? Куди? А вечеря?
Дякую, я вже ситий твоїм ставленням до моєї матері.
Ой, та перестань, нащо тебе понесло? Йди роздягайся, вже пізно, куди ще вирушиш?
Не обертаючись, Сергій вийшов із сумкою. Мотор Жигуля загудів у нічній тиші, і він виїхав з двору, прямував трасою Київ-Чернігів. Дорога летіла повз, а він, немов камінь, не відчував її: всі думки затьмарила одна, навязлива, що жевріла в серці. Все інше втратило вагу: робочі клопоти, відпустка, жарти з друзями у вайбері… В голові стояв лиш біль, провина, спогади. Діти, жінка, мама усе, що було справжнє.
Він картати себе не переставав: затягнув, не встиг, не догледів А вона не хотіла турбувати, тяжко бути тягарем для сина. Візити відкладав, дзвонив рідше, розмови коротшими
Зупинився Сергій аж біля придорожнього генделика зїв пиріжок та рушив далі. Десь посеред дороги небо різко заграло малиновими спалахами, сонце немов упиралось за обрій не бажаючи зникнути. Коли вже стемніло, Сергій вїхав у рідне село під Прилуками, дорогою бродив темними провулками і, зрештою, зупинився біля батьківської хати. Тут минуло його дитинство, теплі й безхмарні роки.
Краплини роси ще світилися на спориші під ногами. Сергій обережно відчинив хвіртку, підсвічуючи телефонним ліхтариком. Мовчки рахував пропущені дзвінки від дружини. «Хай, сьогодні не відповідатиму», подумав. У повітрі пахло вянучою черемхою, вікна блищали у темряві мутним відбитком неба. Дістав ключ, зайшов у сіни: вже знайома, трохи затхла прохолода старої хати. На порозі стояли мамині старі капці з вишитими маками Сергій подарував їх їй іще, здається, років десять тому. Взуття з червоними зайчиками стояло біля другого порогу на жіночих туфельках стерлися вже підбори.
Здрастуй, мамо, майнула думка. Але в цій оселі вже його ніхто не чекав.
Старі радянські меблі видавали знайомий запах, і навіть повітря тягнуло погребом. Сергій знайшов у кутку комода мамину гребінець, поруч тюбики із кремом і пакет з макаронами «Мрія» з місцевого магазину. У залі стояв незнайомий новий диван це він купив мамі кілька років тому. Холодильник пустував тут більше ніхто не жив. У маминій кімнатці, на ліжку піраміда подушок під мереживною накидкою. Сергій сів на край.
Колись ця кімната була його, а батьки спали у більшій. В ті часи біля вікна стояв стіл для уроків, а біля стіни була братова ліжко. На її місці тепер стояла швейна машина мама полюбляла вишивати. Бізнесовець замінила шафа, куди складалися її речі.
У густій тиші Сергій занімів перед шафою: хіба не стоїть тут перед ним мамин привид? В очах холодне скло. Він впустив обличчя у коліна, плечі затремтіли, і він заридав, горлом давлячи зболілий крик.
Він плакав, що не встиг нічого сказати, коли вона стиснула його руку востаннє. Він сидів поряд, камянілий, без слова, хоча душу рвали невимовлені подяки і слова любові. Мама шепотіла: «Не треба, Сергійчику, не дивися так Я була щаслива». А він так хотів сказати їй дякую за безтурботне дитинство, за затишок, за захист, за місце, куди завжди можна повернутися, де чекають попри все, попри всі помилки…
Але він не знайшов жодного слова. Все, що спадало на думку здавалося високопарним, чужим сучасності. Наш час так і не вміє говорити просто про головне, зате навчився холодності.
Світло Сергій погасив всюди, ліг у одязі на краєчку ліжка, ховаючись під старою вовняною ковдрою. Сон був такий солодкий, що й не чекав. Прокинувся о сьомій давня звичка, ще змалечку.
Вийшов надвір берези шепотіли молодим листям, мов дівчата-фрейліни весняного балу. Сонце крізь них прогрівало землю, а в дворі співали птахи й дихалося легко. Як же пощастило вирости не між бетонів! Потягнувся, розімяв спину й поніс сумку в мамину шафу.
Кожну річ діставав і розкладав по поличках, вішаки як мама казала. Взуття на низ. Оцінив усе було акуратно, ніби мама тут і досі. Посмішка, тепло в погляді. Сергій обійняв її речі, вдихнув рідний запах Стояв, не знаючи, що далі. Нарешті взяв телефон.
Доброго дня, Степане Романовичу. Не можу сьогодні зявитися сімейна справа. Без мене впораєтесь? Дякую!
І дружині коротко: «Вибач, що зірвався, буду ввечері. Цілую».
В садочку за хатою вже цвіли нарциси, тільки починали пупянки тюльпанів, а біля паркану ландыші пахли весною. Сергій зібрав різнобарвний букет вирішив розділити на три для цвинтаря: там тато, мама й брат чекали.
Біля магазину пригадав, що не їв узяв молока, булку, та ще й плитку шоколаду.
Сергію! Знову в селі? здивувалася продавчиня тітка Ганя.
Та… приїхав до мами, тихо кивнув Сергій.
Розумію А домашнього сиру не хочеш? От щойно привезла від Марти з хутора. Твоя мама завжди брала
Сергій здивовано глянув ця жінка просто добра, не більше.
Давайте вже, зітхнув, А у вас як, тітко Ганю?
Ех мій Сашко тепер такий, бісів син, знову напився.
Поснідав Сергій прямо на могилах: нарциси брату, ландыші мамі, тюльпани батькові. Шоколадку розламав їм усім, мамі ще й сиру поклав. З фотографій вони посміхалися мовчки. У думках він розмовляв з ними.
В пам’яті ожили дитячі жарти з братом.
Пригадалось, як зранку ходив з татом на Десну ловити ляща і щуку, як тато кидав спінінг майже по-ковбойськи.
А мама… Як закличе на весь двір: «Сергію, обідати!». Голосу їй вистачало на все село, і так соромно бувало серед хлопців. Якби ж вона покликала так сьогодні
Сергій погладив хрест на маминій могилі свіжа земля, чорний горбочок під сонцем.
«Мам, прости мене Я не догледів. Жили окремо, а без тебе так порожньо Стільки хочеться сказати зараз тобі та татові. Які ж ви були найкращі у світі… Дякую. І тобі, Ваську, братику, дякую»
Пора було йти. Сергій рушив польовою стежкою, жуючи молодий щавель. На вулиці зустрів Сашка пяний, обірваний.
О, Сергійку, знову тут? проворкотів Сашко.
Так Провідати приїхав. Ти все пєш?
Ага, із нагоди, невнятно.
Якої ж?
Сашко витягнув з кишені календарик:
Всесвітній день черепахи! пишно повідомив.
Угу, посміхнувся Сергій. Саш, маму свою бережи. Вона в тебе золота. Запамятай, вони не вічні
І пішов уперед. Сашко мовчки дивився, а тоді буркнув:
Домовились Тримайся, Сергію.
Прощавай, не обертаючись, відповів Сергій.
