— Не жалій. Значить, не кохав.
— Не замерзнеш у цій сукні? На дворі двадцять п’ять морозу, а вночі ще більше обіцяють, — промовила мати, зазирнувши до кімнати Яринки.
— Та й не встигну замерзнути, ж то ж поруч. Хіба в джинсах іти на день народження? — відповіла Яринка, крутячись перед дзеркалом та поправляючи поясок.
— Тарас за тобою зайде? — поцікавилася мати.
— Ні, сказав, що затримається. У друга комп’ютер зламався, ремонтує, — легковажно махнула рукою Яринка.
— Може, завтра доробить? Як ти сама підеш? Негарно, — настоювала мати.
— Мам, зараз на це не звертають уваги. Що в цьому такого? Ну не разом прийдемо, то й що? Годі, мені час, я й так спізнююся. — Яринка сунула туфлі в пакет і вийшла до передпокою.
Вона знала, що Тарас матері не подобався. А все через те, що він поцілував її на її очах. «Це недобре. Мусять бути пристойності, зрештою», — дорікала вона Яринці після його відходу.
Яринка натягнула м’які теплі чоботи, довгу пухову куртку, замотала шию пухнастим шарфом.
— І без шапки? — схопилася за голову мати.
— Я волосся завила, яка шапка? Я пішла. — Яринка відчинила двері й вискочила з квартири.
Мати ще щось гукала їй услід, але вона вже бігла сходами, відчуваючи передчуття вечора й зустрічі з Тарасом.
Їхній роман розвивався стрімко й палко. Яринка сподівалася, що ось-ось він зробить їй пропозицію.
Морозний повітря одразу обпалив обличчя та руки, намагаючись пробратись під простору куртку. Яринка підняла шарф вище, втопила в нього ніс і поспішила до подруги. «Коли б Тарас прийшов швидше», — думала вона. Півгодини тому вона подзвонила йому. «Не відволікай, тоді прийду швидше», — сухо відповів він.
Більше вона не дзвонила.
У під’їзді Яринка відсунула шарф від обличчя. Не стала чекати ліфт, пішла сходами, щоб швидше зігрітися. Хоча вони з Олесею жили через два будинки, Яринка встигла замерзнути.
Двері у квартиру, з-за яких лунала музика, виявилися напіввідчиненими. Хтось з хлопців, що виходили перекурити, не зачинив. А може, господиня спеціально залишила для запізнілих гостей. «Щасливо. Менше уваги», — подумала Яринка й увійшла в напівтемний передпокій. Її одразу оглушили ритми музики й голоси гостей.
Яринка зняла куртку, засунула шарф у рукав. На всіх вішалках висіло по дві-три об’ємні зимові куртки. Олеся запросила багато народу. Яринка ледве притулила свою на одному з гачків. Наділа встиглі охолонути туфлі, здригнулася від холоду й увійшла до кімнати.
Яскраве світло вразило після темряви, а від гучної музики серце забилося частіше. Десяток хлопців і дівчат танцювали навколо столу, заповнивши всю кімнату. Ніхто не помітив Яринку. Вона озирнулася, шукаючи Олесю, але не знайшла.
Яринка, намагаючись не зіткнутися з танцюристами, пробиралася до кухні. Вже підійшла до дверей, коли ті різко відчинилися. Запалена Олеся, з блискучими, наче в пропасниці, очима й усмішкою переможниці на губах, налетіла на неї. Збентеження згладило усмішку подруги.
За спиною Олесі з’явився Тарас. Він пручаними пальцями заглажував розкуйовдане волосся.
— Ти вже тут? — спитала Яринка й перевела погляд на Олесю.
Та вже опанувалася й, ніби нічого й не сталося, знову усміхалася.
— День народження вже в розпалі. Чого спізнилася? — спитала вона. — Підемо танцювати. Чи вип’єш спочатку? — Олеся пройшла повз Яринку.
— Ти не подзвонив. Навіть не помітив, що мене нема? Чи надто був зайнятий? — голос Яринки був повний образи та гіркоти.
— Та не встиг. Я теж тільки прийшов. — Тарас нахилився, щоб поцілувати її, але вона відступила.
Вона відчула запах улюблених духів Олесі.
— Яринко, ти чого? Ми там просто нарізали ковбасу, — Тарас намагався виправдатись.
— Краще б губну помаду з щоки стер. Передай їй. — Вона сунула йому в руки подарунковий пакет.
Тарас ледве встиг його схопити, а Яринка вже пробиралася до виходу, розсовуючи гостей.
У передпокої вона скинула туфлі, влізла в чоботи, зірвала з вішалки куртку і вискочила з квартири. Шарф випав із рукава на сходи. Яринка нахилилася, щоб підняти його, і в цю мить із квартири вийшов Тарас. Вона кинулася вниз.
— Яринко, ти все не так зрозуміла! — гукав він услід.
Вона вибігла на вулицю, і мороз знову обпалив її обличчя. Згадала, що забула туфлі, але повертатися за ними не хотіла. «Як він міг? Прийшов раніше і навіть не подзвонив… Так от яка подруга. Як вона могла? Зрадники…» Яринка захлиналася слізьми й йшла в протилежний бід від дому. Опам’яталася, коли вії від замерзлих сліз стали важкимиІ через багато років, сидячи на лавці біля будинку, де грали їхні онуки, Яринка згадала той морозний вечір і подумала, що іноді найбільші болі приводять до найглибших щасть.
