Вона для них не рідна, цим пятьом… Але хто скаже?
У Дмитра не стало дружини. Так і не оговталась після останніх пологів.
Хоч квили, хоч не квили, а пятеро дітлахи лишилися. Старшому, Тарасику, девять. Васькові сім. Близнюкам Грицю й Петрику по чотири. А найменшій, Оксанці, всього три місяці довгоочікуваній донечці…
Не було часу на жалість, коли діти їсти просять. А вночі, поки всі сплять, сидить на кухні, димить цигаркою…
Спочатку Дмитро сам крутився. Сестра дружини приїжджала, допомагала. Рідніх більше не було. Хотіла забрати Гриця й Петрика, мовляв, тобі легше буде. Потім з опіки дві жінки приходили.
Пропонували всіх дітей у дитбудинок віддати. Та Дмитро і слухати не хотів. Як це рідних дітей чужому віддати? І як жити після цього? Важко, звісно, але що робити? Ростуть, ось і виростуть.
Старшим інколи встигав уроки перевірити. З Оксанкою клопоту було найбільше. Але тут уже й Тарасик з Васьком допомагали.
Медсестра патронажна, Надія Степанівна, часто приходила, доглядала. Одного разу пообіцяла Дмитру няньку знайти. Мовляв, дівчина хороша, працьовита. У лікарні нянечкою працює.
Своїх дітей, правда, немає, ще не заміжня. Але братів-сестер виховувала допомагала з великої родини, з сусіднього села. Так і зявилася в їхній хаті Марічка.
Невисока, міцна, з густою косою до пояса. І мовчазна. Зайвого слова не промовить. Але все в хаті змінилося. І хата засяяла все вимите, вичищене.
Дитячий одяг перешила, перепрала. І за Оксанкою доглянути встигала, і обід зварити. У школі й садку відразу помітили зміни: діти чисті, охайні, ґудзики тепер не пришиті чорною ниткою на білому, лікті не подерті.
Одного разу Оксанка захворіла, температурила. Лікар сказав: видужає, якщо догляд буде. Так Марічка цілі ночі поряд сиділа, сама не лягала. Виходила дівчинку. І незаметно вже залишилася в хаті у Дмитра…
Молодші вже «мамою» кликали, сумували за материнською ласкою. А Марічка не скупилася. І пожалує, і по головці погладить. І пригорне. А як же діти ж…
Старші, Тарасик і Васько, спочатку дивувалися, ніяк не називали. А потім просто Марічка. Ні няня, ні мама просто Марічка. Щоб памятати, що рідна мати в них була… Та й за віком вона їм у матері ледве годилася.
Рідні Марічки супротив ставили.
Навіщо собі на шию таку тягарю вішаєш? Хлопців у селі мало?
Хлопці є, відповідала вона, але Дмитра мені шкода… І діти вже звикли, тепер шукати…
Так і жили. Пятнадцять років миттю промайнули… Діти вчилися, росли. Не без проблем, звісно бувало, й нашкодили. Дмитро сердився, за ремінь хапався. А Марічка спиняла: «Постривай, батьку, спершу розберися».
Бувало, й посвариться, й помириться. Вже ніхто на селі її Марічкою не кликав лише Марія Іванівна, з повагою. Тарасик до того року вже одружився, на первістка чекали.
Молоді жили окремо, Тарас у колгоспі працював не абиякий механізатор, щороку то грамота, то премія. Вась
