Не просто сусіди
Життя у селі, де влітку все ховається в зелені, а восени у жовто-золотому листі, має свої особливі радощі. В нашій вулиці завжди панували злагода й підтримка: родини допомагали одна одній, ділилися городиною, святами, клопотами. Наші діти виросли тут, а потім вирушили у великий Львів чи Київ.
Все змінилося, коли померла дружина мого сусіда, Івана. Було ще напівтемно, вологий осінній ранок огортав усе довкола. Він прибіг до нас із Веронікою (моєю дружиною), загрюкав у вікно.
Що трапилося? буквально вилетів із хати я, Матвій, а за мною й Вероніка, закутана в хустку.
Моя Ганна… Ганна Іван тремтів від сліз, сів на сходи, самотній серед туману у вологій куртці.
Що з Ганною? допитувався я, Може, треба «швидку»?
Не треба Відійшла моя Ганна тяжко прошепотів Іван.
Ми залишали його одного стороною, чекали, поки приїдуть його син із невісткою з Києва. Вероніка приносила йому травяний чай, заспокійливе, кутала його в плед. Після похорону Ганни ми не давали Івану відчувати самотність: часто запрошували на вечерю, а вечорами я грав із ним у шахи.
Минуло пів року. Іван потроху прийшов до тями, призвичаївся до самотності, навчився господарювати без допомоги: сам готував, прибирав, прасував одяг. Син з родиною приїжджав нечасто життя у місті не зупиняється.
Одного серпневого вечора я, як завжди, грав із Іваном у шахи на бережку біля нашої альтанки. Ми обговорювали новини про наш ринок і про те, як піднялася ціна на хліб: вже 40 гривень за буханку! Раптом мене наче хтось смикнув усе поплило перед очима, і я впав набік. Встиг лише відчути сильну підтримку це Іван підхопив мене, коли впав.
Що таке, Матвію? кричав він, розуміючи, що щось не так. Вероніко! гукав. Вероніка саме несла свіжі огірки у великій мисці, але все зронила, коли побачила, як я лежу, притискаючись до Івана.
Я помер одразу. Лікарі потім сказали серце.
Як же це ридала Вероніка. Він же ніколи не скаржився на серце!
Тепер Іван перейняв мою роль поруч із Веронікою. До неї приїздили діти та онуки, поховали мене, а потім знов повернулися до себе у Львів, Рівне. Вероніка пізнала ціну тиші у хаті: вдень її розважав Іван, допомагав у господарстві, а вночі думки не давали спати…
Час минав. Вероніка призвичаїлась, частіше її навідували діти. Іван і Вероніка обидва пенсіонери. Він усе життя викладав історію старшокласникам у школі, а вона працювала у сільській бібліотеці. Восени кожного ранку Іван виходив із віником, заметав кленове листя спершу біля себе, а потім біля Вероніки. Але вітер невтомно ніс нові кучугури листя.
З вікна вона дивилася на нього, посміхаючись.
Іване, скільки можна! крикнула вона, відчинивши вікно. Вся округа знає, що ти головний борець з осінню.
Він підняв голову:
Як усі чекатимуть, коли листя само пропаде, то порядок не наведеться. Не зникне, його треба змітати! весело відказав.
Листя дуже гарно переливається на сонці… не відставала Вероніка.
Гарно, але слизько, буркотів Іван, і сумлінно будував свої купи листя.
Відкрив хвіртку й підметав уже у дворі Вероніки. Біля ґанку вона, усміхаючись, винесла дві чашки чаю.
Дякую, втомився ти з тим листям давай чаю з медом попємо, вона вмостилася на лавці, Іван сів навпроти.
А чому з медом? Зазвичай із лимоном пили здивувався він.
Бо сьогодні холодніше, треба зігрітися, відповіла вона.
Дуже солодко, буркнув він, у нашому віці треба стримано з солодким.
Та пий вже, лагідно наказала вона. Не щодня ж ми разом чаюємо з медом, раз на тиждень можна.
Ну добре, погодився Іван.
А вчора дзвонив мій онук Артемко, просить: «Бабусю, приїжджайте до нас у місто, чого ви тут самі?» А я йому та не сама я, маю тут друга, гладаючи на Івана.
Він сховав усмішку у чашці.
Добре сказала, хоча «друг» це просто
А як краще?
Союзник з осіннього листя, розсміявся він.
Якось Іван вже підмів листя в дворі сусідки, але не побачив Вероніку біля вікна. Занепокоївся: що сталося? Постукав у двері. Врешті-решт вона відчинила, закутана в картатий плед, тримаючись за стіну.
Давай допоможу, підхопив її Іван, провів у дім, посадив у крісло, вкрив пледом.
Здається, застудилася ледве чутно мовила вона.
Еге ж, хто мені тепер чай приноситиме? пожартував Іван, знімаючи куртку.
Ліки є на тумбочці
Це все? Я зараз у аптеку, і вже за мить його не стало.
Повернувся швидко: з пакетом ліків та куркою. А вона задрімала у кріслі. На кухні запахло курячим бульйоном.
Оце ти ще й кухар, посміхнулась вона, підозрюючи, що Іван ніколи не дозволяв собі руки опустити.
У житті треба все вміти. На, випий гарячого бульйону, поставив на стіл і допоміг підвестись.
Смакота… Нарешті почуваю себе краще, вдячно протягнула вона.
Одужуй швидше, відповів Іван, мені вже сумно одному листя змітати.
Обіцяю, союзнику, підморгнула вона.
За тиждень Вероніка відновилась. Разом із Іваном вони прогулялися до парку біля сільської річки.
Листя шурхотіло під ногами. Він сказав:
Досить удома сидіти. Треба на свіже повітря!
Осінь гарна пора, зазначила вона.
Особливо в хорошій компанії, погодився Іван.
Взяла його під руку, пішли повільно алеєю двоє, лишаючи за собою дві стежки на килимі з листя.
Через кілька днів Іван постукав до неї:
Маєш мені допомогти
Що сталось? спитала здивовано.
Шукав у своїй бібліотеці книгу, як доглядати за кактусами, а її там немає.
А що в тебе кактуси є? усміхнулася вона.
Ще ні Але тепер буде, дістав з-за спини горшик із кактусом. Це тобі.
Ой, ніколи кактусів не було, але спробувати можу, якщо ти обіцяєш купити мені морозиво, коли він зацвіте.
Домовились! простягнув їй подарунок.
Зима прийшла швидко, засипала все першим снігом. Іван знову завітав із букетом червоних троянд за спиною.
А що це ти приніс сьогодні? засміялась вона.
Знаєш, Вероніко думаю, раз я кожного дня у тебе Може, я залишуся назавжди? Може, ми з тобою одружимося?
Вона засоромилась щоки розквітли трояндами.
Ой, Іване, довго думав?
Довго, не знав, чи захочеш Ну що, погодишся?
Погоджусь, куди ж я тебе подіну, вже звикла до тебе. Мені тебе щоранку бракує, сказала, ставлячи квіти у вазу. І як же відмовити, з таким букетом
Пережили разом зиму, настала весна. Одного ранку вона гукає:
Іване, скоріш, твій кактус зацвів, отже, морозиво мені!
Та вже куплю, обіцяв то обіцяв!
Йдучи до магазину, вони сперечалися: ескімо чи пломбір? Сонце сяяло крізь весняні хмари, а Іван і Вероніка сміялися.
Чому тобі так радісно? питає вона.
Бо ми непогана команда, відповідає він.
Правда, тихенько підтвердила вона.
Ішли поруч, більше не просто сусіди, а двоє, що трапилися одне одному у вирі осіннього листя, снігової зими й весняного сонця. Вдвох самотність не страшна.
Дякую всім, хто підтримує добром та увагою. Бережіть себе!
