— Не вдавайся в дурість. Де мати сховала перстень? Чи може ти його взяла? Говори! — Павло болісно стиснув плечі Соломії.
Соломія завжди була негарною. Коли бабуся вперше побачила онуку у пологовому будинку, запитала дочку, як та збирається її назвати.
— Оленкою, — ніжно промовила молода мати.
— Оленки бувають вродливі, а твоя донька, вибач, такою не стане. Назви Соломією. Так звали мою матір, — зітхнула бабуся.
У дитячому садку всі дівчатка були милі, з великими очима, пухкими щічками та губками-бантиками, оточеними білявими кучерями. Соломія ж була незграбною, ніби випадково зліпленою з непоказних частин: прямі волосся кольору миші, які електризувалися від одягу й стояли дибки.
— Намучається бідолаха з такою зовнішністю. Навряд чи вийде заміж. Я ж казала — треба з розумом чоловіка вибирати. А ти? — бабуся заплітала рідкі коси Соломії, на які ледве трималися стрічки.
— Мамо, годі! З віком виправиться, — відповіла мати.
До дванадцяти років Соломія не стала кращою. Висока, з гострими ліктями та короткою стрижкою, вона виділялася серед однокласниць. Хлопці дражнили її «жердиною». Вона замкнулася в собі, не дружила ніколи, сиділа вдома й читала.
У десятому класі вона не пішла на новорічний бал. Сукню, куплену влітку, виявилася малою.
— Чому вдома? — запитала мати, повернувшись з роботи.
— Навіщо ти мене народила? Щоб я страждала все життя? Хлопці жердиною кличуть, на танці не запрошують. Я потвора! — у розпачі викрикнула Соломія.
— Донечко, навіть у красивих людей не завжди щасливе життя. Якщо так природа вирішила — що вдієш? Краса — не найголовніше, — намагалася заспокоїти її мати.
— А що тоді? Гроші? За гроші все купити можна, навіть зовнішність. Тільки грошей у нас теж нема. Я не вийду заміж і не народжу дітей. Не хочу, щоб моя донька мучилася, як я, — злилася Соломія.
— Закохуються в обличчя, а цінують душу, — сумно сказала мати.
— А в мене поганий характер, ти сама ж говорила. Який може бути добрий характер, коли всі від тебі тікають, як від заразної? — У очах Соломії стояли сльози. — Чому ти не вибрала батька красивішим?
Закінчивши школу, Соломія могла б легко вступити до університету, але подала документи до медичного училища. У дитинстві, лежача в лікарні з запаленням легень, вона вважала медсестер ангелів у білих халатах. Під шапочками не видно було їхніх волосся. Навчання коротше, да й хлопців мало — ніхто не буде дражнити.
Училище Соломія закінчила з червоним дипломом. Пацієнти її любили. Вона спритно робила уколы, а потім залишалася у палаті, вислуховуючи скарги на хвороби та байдужих дітей. У терапевтичному відділенні лежали переважно літні люди.
Але іноді потрапляли й молоді. Один із пацієнтів, тридцятирічний Богдан, постійно крутився біля медсестринського посту, намагався привернути увагу Соломії. Одного разу він поцілував її у процедурній, запросив у кіно після виписки. Але час минав, а Богдан не дзвонив. Соломія зібралася піти до нього додому.
— Наївна дурнухо. Він одружений, — похитала головою старша медсестра.
— Це ви з заздрощів, — образилася Соломія.
— Подивися сама — у картці написано, що одружений, і вказаний номер дружини.
— Але вона жодного разу не приходила до нього, — помітила Соломія.
— Ось чому він крутився біля тебе. Ти йому яблука й апельсини носила, їжу з дому привозила. Дружина з двома дітьми сидить. Молодшого всього місяць тому народила — не з ким покинути.
— Про дітей теж у картці написано? — спитала Соломія, ледь не заплакавши.
— Він живе у сусідньому зі мною будинку. Я добре знаю його дружину. Якби щось серйозне між вами почалося, давно б сказала. А так… Мабуть, мене побоявся. Будь обережнішою. Ну-ну, не плач. Щастя тебе не омине. Чоловіки люблять медсестер — ми вміємо доглядати, співчувати, укол зробити, якщо треба, — старша медсестра по-материнськи обняла її.
У відділенні лежала літня жінка, інтелігентна й тиха. До неї ніхто не приходив. На тумбочці не було пакетів з фруктами, немає банки з вишневим компотом, звареного турботливою рукою доньки чи чоловіка.
— Вас ніхто не відвідує. Чому? — одного разу спитала Соломія.
— Чоловік помер десять років тому, а син далеко живе. У нього сім’я, робота — навіщо турбувати через дрібниці? Сама впораюся, — відповіла Надія Степанівна.
— Та що може бути важливішим за здоров’я матері? Вас скоро випишуть, а у вас тиск — як ви житимете одна?
— Якось, Соломієчко, — усміхнулась Надія Степанівна.
— Давайте я буду приходити до вас і допомагати? Мені неважко. Я і укол зроблю, і тиск перевірю. Я цілком вільна.
— Якось незручно… — завагалася Надія Степанівна.
— Поговоримо про це пізніше, а зараз мені треба йти, — СолСонце, що заходило за хмари, обіцяло наступний день — новий, вільний від обманних надій, і Соломія йшла додому, відчуваючи, як важкий камінь з її душі нарешті впав у воду, залишивши на поверхні лише легкі круги спокою.
