Ой, слухай, що трапилося…
До мого шістдесятиріччя я готувалася від душі, з хвилюванням. За тиждень до свята почала купувати продукти, обдумувала меню, уявляла, як зустріну цей день у колі рідних. Хотілося тепла, затишку, щирих посмішок. Живу я з молодшою донькою — Олею, її вже тридцять, а заміж вона так і не вийшла. Є ще старший син — Андрій, йому сорок, він давно одружений, має доньку.
Мріяла, щоб за столом зібралися всі: Оля, Андрій, його дружина Марічка та внучка Софійка. Все приготувала — наварила улюблених страв: голубців, домашньої м’яско, салатиків, напекла пиріжків і, звичайно, святочний торт. Усім завчасно сказала, що святкуватимемо в суботу, щоб ніхто інших планів не будував.
Але в суботу… ніхто не прийшов.
Дзвонила синові — не брав. І чим пізніше ставало, тим важче було на сердці. Замість сміху й розмов — тиша. Замість тостів — сльози. Навіть сісти за стіл не могла, не витримувала цієї порожнечі. Уся хата була наповнена запахами страви… але водночас проймала холодом. Ввечері просто розридалася, як дитина. Оля намагалася втішити, але мені було не до того.
Наступного ранку не витримала. Схопила у сумку залишки їжі зі столу й поїхала до сина. Упевнена була — раптом щось трапилось? Може, були поважні причини?
Відчинила Марічка. Сонна, у халаті. І, навіть не посміхнувшись, спитала:
— А ви навіщо прийшли?
Все всередині перевернулося. Увійшла до хати. Андрій тільки прокидався. Запропонував чаю, а я, стискаючи образи, питаю:
— Чому вчора не прийшли? Чому жодного слова? Чому й дзвінки ігнорували?
Син опустив очі, мовчав. А от Марічка не втрималася. І з таким виглядом, ніби чекала на цю мить роками:
— Ми взагалі не хотіли приходити. У нас немає настрою для свят. У нас проблеми. У нас… однокімнатна квартира, яку ви нам так «щедро» подарували. А самі лишилися у трьохкімнатній. Нам тісно, через це навіть другу дитину не плануємо. Ви просто віддали нам старе житло, а собі залишили краще.
Я оніміла. Наче в голові гуло.
Згадала, як жили втрьох у тій самій квартирі. Я, Андрій і Оля. Як мій чоловік колись поїхав за кордон і зник — без листів, без дзвінків. Як сама тягнула дітей. Як батьки допомогли купити ту квартиру, де живу зараз. Як роками терпіла тісноту, щоб у сина з дружиною був свій кут. Вони жили в одній кімнаті, Оля — в іншій, а я — у прохідній. Коли народилася Софійка, я доглядала за нею, нянчила, як могла. І навіть коли свекруха померла, і мені дісталася в спадок маленька, зношена халупка, я зробила там ремонт і віддала синові — щоб жили окремо.
І ось через роки чую, що моєї жертви було… замало.
Що я, виявляється, залишила собі «краще». Що вони нещасні. Що я винна.
Їхала додому з каменем у горлі. Наче все моє життя — всі зусилля, безсонні ночі, турбота — нікому не потрібні. Люди не тільки забувають добро. Вони починають думати, що їм усе належить.
Я віддала найкращі роки дітям. Працювала без вихідних, відмовилася від особистого життя, від себе. І що в результаті? На мій ювілей не прийшли навіть з пристойності. Не подзвонили. Не вибачилися. Вони були захоплені власною образою — за «не ту квартиру».
Знаєш, боляче не тому, що в такий важливий день я лишилася сама. А тому, що любила свою сім’ю більше, ніж себе. А їм… було мало. Не квартира їм потрібна. Їм, схоже, треба було — усе.
Цей день навчив мене головного: перестати чекати подяки. Навчитися ставити себе на перше місце. І більше не жертвувати собою заради тих, хто цього не цінує.
