Ось історія, переказана для нашого краю:
Олексій Іванович весь свій вік віддав одному — виростити добру людину зі своєї єдиної доньки. Коли лихо прийшло до їхньої родини і дружина померла від інсульту, маленька Марічка залишилася на його плечах. Йому тоді ледь виповнилося тридцять, і з тих пір він ніколи не думав про себе. Усі сили, весь заробіток, уся душа — усе було для неї.
Жили вони у передмісті Львова, у старенькій хаті його батьків. Грошей завжди бракувало — Олексій працював на будівництві, підробляв вантажником, а вночі — вартовим. Але робив усе, щоб у Марійки було дитинство. Бувало, позичав гроші, щоб купити їй гарну сукню на свято, а інколи цілі дні не їв, лише б вона мала нові черевики до школи. І щоразу, коли бачив її радісну посмішку, розумів — живе не дарма.
Особливо запам’яталися йому різдвяні свята — Марічка завжди чекала їх із нетерпінням. У школі були вистави, хороводи, подарунки. Олексій не шкодував нічого, аби донька не почувалася гіршою за інших. Одного разу віддав останні заощадження за білосніжну сукню сніжинки, і того вечора вона сяяла на святочному майданчику, як справжня королева. Обіймала батька і шепотіла: «Ти у мене найкращий».
Але час ішов. Марійка закінчила школу з відзнакою та поїхала до Києва вчитися, як і мріяла. Жила в гуртожитку, відвідувала лекції, підробляла — усе, як у всіх. Та столичне життя почало її змінювати. Спочатку — манікюри, бренди, потім — знайомства з грошовими хлопцями. З’явилися дорогі ресторани, салони, вечірки. Батько як міг допомагав, надсилав гроші, посилки, дзвонив і благав навідатися, але вона все рідше піднімала трубку.
І ось одного дня прийшов від неї лист. Без привітань, без усмішки. «Тату, будь ласка, не приходь на моє весілля. Там будуть лише заможні гості, а ти… ну, ти просто не впишешся». Усе. Жодних пояснень, ні запрошення, навіть слова подяки.
Олексій Іванович перечитував ці слова знову і знову. Серце стиснулося. Він усе життя тягнув її, як міг. Не скаржився, не вимагав. Просто любив. А вона… зніяковіла перед ним. Соромилася батька, який, може, і не вміє тримати келих «по-київськи», але тримав її на руках, коли у неї була температура сорок.
Попри біль, він сів на потяг і поїхав. Не міг не поїхати — не заради весільного торта, а щоб востаннє подивитися їй у вічі. На церемонії він стояв осторонь, скромно, у потертому піджаку, із букетом садових троянд, загорнутим у газету.
Коли молоді приймали поздоровлення, він тихо підійшов, простягнув їй квіти, поцілував у щоку й промовив:
«Щастя тобі, дитино. Живи гідно.»
І пішов. Не чекав ні подяки, ні пояснень. Не хотів принижуватися.
Марійка завмерла. Немов час зупинився. Її наречений щось говорив, гості сміялися, лунала музика, а вона стояла й дивилася на спину батька, що віддалялася. На того самого, що віддавав їй усе, а вона… відмовилася від нього.
Сльози пішли самі. Вона кинулася слідом, наздогнала його біля виходу.
«Тату, пробач. Я не розумію, що на мене напало… Я була дурною. Думала, що можу когось збентежити, а збентежила лише себе. Пробач мені, будь ласка. Ти — моя родина, ти — мій єдиний рідний.»
Він нічого не відповів. Тільки обняв її. Міцно. І тоді Марійка зрозуміла, що жодні мільйони не замінять цих рук. Що в метушні чужих очікувань вона ледь не втратила найголовніше — любов того, хто любить тебе просто так. Завжди.
