Олена Іванівна зупинилася біля під’їзду та перевела дух. Мішки з продуктами тяжіли, а підніматися на п’ятий поверх без ліфта ставало дедалі важче. Сімдесят три роки — не жарти, хоча вона ніколи в цьому не зізнавалася.
«Тіто Олено!» — почула вона знизу. «Зачекайте, я допоможу!»
Олена Іванівна обернулася й побачила сусіда з третього поверху — хлопця на ім’я Дмитро. Він працював у ІТ, завжди ходив у навушниках, але був чемним.
«Не треба, сама впораюся», — різко відповіла вона, міцніше стиснувши пакети.
«Та годі вам, тіто Олено, мені ж не складно. Я все одно додому йду».
Він спробував взяти один із мішків, але Олена Іванівна відіпхнула його руку.
«Сказала ж — не треба! Сама донесу».
Дмитро зніяковіло завмер.
«Ну… добре. Як хочете».
Він обігнав її і зник на сходах. Олена Іванівна кинула йому вслід сердитий погляд. Знайшовся добродій! Тепер усіма сусідами розказуватиме, яка немічна бабуся живе на п’ятому поверсі.
Олена Іванівна піднімалася повільно, зупиняючись на кожному майданчику. Пакети справді були важкі — купила усе на тиждень, щоб зайвий раз не ходити. Але признатися в цьому було вище її сил.
Нарешті дісталася до своїх дверей. Ключі, звісно ж, лежали на самому дні сумки. Поки шукала, один пакет випав, і яблука покотилися по підлозі.
«От лихо», — буркнула вона.
Сусідські двері відчинилися.
«Олено Іванівно? Що сталося?» — визирнула Марія Степанівна, пенсіонерка з сусідньої квартири.
«Нічого, — буркнула Олена, збираючи яблука. — Мішок розірвався».
«Ой, да я вам допоможу! — Марія Степанівна вискочила у домашніх капцях. — Ви що, самі з магазину тягнете? Треба було подзвонити, я б пішла разом».
«Не треба мені вашої допомоги, — різко підвелася Олена, притискаючи яблука до грудей. — Сама впораюся».
«Та чого ви така горда? — сусідка розвела руками. — Ми ж сусіди, маємо підтримувати одна одну».
«Мені не потрібна ваша турбота! — майже викрикнула Олена Іванівна. — І займіться своїми справами!»
Вона швидко зачинила двері, залишивши Марію Степанівну з ображеним виглядом.
У квартирі було тихо й прохолодно. Олена Іванівна поставила пакети на кухонний стіл і сіла на стілець. Руки тремтіли від втоми й досади.
Чого їм всім від неї треба? Не можуть просто залишити в спокої? Жила ж сама багато років і впоралася. А тепер усі лізуть із допомогою.
Вона почала розбирати покупки. Хліб, молоко, ковбаса, консерви — усе найнеобхідніше. Грошей на м’ясо не вистачило, та й біда невелика. Головне, щоб ніхто не смів казати, що вона не може сама себе забезпечити.
Задзвонив телефон. Олена Іванівна глянула на дисплей — дзвонила донька з Києва.
«Мамо, як справи?» — почувся голос Наталки.
«Усе гаразд», — відповіла вона, намагаючись говорити бадьоро.
«Я тут подумала — може, вам домробітницю знайти? Жінка перевірена, буде приходити раз на тиждень, прибирати, у магазин ходити».
«Навіщо мені домробітниця? — насупилася Олена. — Я що, інвалід?»
«Та ні, мамо, просто вам буде легше. І мені спокійніше».
«Не потрібна мені ніяка домробітниця! Я сама впораюся».
«Мамо, ну не вперНа другий день Олена Іванівна запросила Марію Степанівну на чай і свіжий пиріг, а Дмитро, як і обіцяв, допоміг їй донести важкі пакети з базару, і раптом вона зрозуміла, що життя набуває нових кольорів, коли дозволяєш людям бути поруч.
