– Мамо, ну що ти знов за своє! – Оксана з роздратуванням ляснула долонею по столу. – Ми ж домовились, що ти допоможеш з кредитом!
– Нічого ми не домовлялись, – спокійно відповіла Надія Степанівна, продовжуючи помішувати чай. – Ти сама вирішила, що я вам допомагатиму.
– Та як же не домовились? – обурилася донька. – Ти ж сказала, що подумаєш!
– Подумала. І вирішила, що не буду.
У кухні зависла напружена тиша. Оксана дивилася на матір широко розплющеними очима, ніби не могла повірити в почуте. Зять Дмитро нервував коло холодильника, явно відчуваючи себе не в своїй тарілці.
– Мам, але ж у нас складна ситуація, – почала знову Оксана, намагаючись говорити м’якше. – Дмитро роботу втратив, я в декреті з Маринкою. Грошей зовсім немає, а банк не чекатиме.
– А чому ви раніше про це не думали? – Надія Степанівна поставила чашку на блюдце. – Коли кредит брали на цю вашу машину, я вас попереджала.
– Яку машину? – спалахнула Оксана. – Це ж не машина, а старе дрантя! Нам їздити було ні на чому!
– На тролейбусі їздили б. Я тридцять років на тролейбусах їздила – нічого, жива.
– Мамо! – Оксана встала з-за столу і почала нервувати по кухні. – Ти що, серйозно вважаєш, що ми маємо з дитиною на автобусах товктися?
– А чому б і ні? Я тебе сама виростила, працювала з ранку до ночі і ні в кого допомоги не просила.
Дмитро нарешті наважився втрутитися.
– Надіє Степанівно, ми ж не просимо подарувати гроші. Ми повернемо, як тільки я знайду роботу.
– Коли знайдеш? – без злості, але твердо запитала вона. – Місяць шукаєш, два, півроку? А кредит щомісяця платити треба.
– Я обов’язково знайду. У мене диплом є, досвід.
– Звісно, знайдеш, – кивнула Надія Степанівна. – Тільки не факт, що скоро. А я що робитиму без грошей? На повітрі житиму?
Оксана різко повернулася до матері.
– У тебе ж пенсія гарна! Шість тисяч гривень! Ми просто просимо допомогти з платежем – дві тисячі. У тебе ж залишиться чотири!
– На що залишиться? – Надія Степанівна дістала зі шухляди зошит і окуляри. – Давай порахуємо. Комуналка – дві тисячі. Ліки – тисяча. Їжа – ще дві. Це вже п’ять. А одяг? А якщо щось зламається? А якщо до лікаря треба буде йти?
– Мамо, ну ти ж не щомісяця одяг купуєш, – спробувала заперечити Оксана.
– А взуття? А якщо пралька зламається? На що купуватиму?
– Ми допоможемо тоді, – пообіцяв Дмитро.
Надія Степанівна глянула на зятя з ледь помітною усмішкою.
– Ти, Дмитре, добрий чоловік, але допомагати вам нечим буде. Самі просите.
У кімнаті заплакала дитина. Оксана кинула на матір сердитий погляд і пішла до доньки. Дмитро залишився на кухні.
– Надіє Степанівно, я розумію, що незручно просити, – тихо сказав він. – Але ми справді в глухому куті. Банк дзвонить щодня, погрожує забрати машину.
– І правильно робить, – спокійно відповіла вона. – Не треба було кредит брати на те, що вам не по кишені.
– Але ми ж родина. Хіба родина не повинна підтримувати одна одну?
– Повинна. Тільки я вже підтримала. Тридцять років доньку вирощувала, освіту дала. Квартиру подарувала, коли заміж виходила. Думала, тепер моя черга спокійно жити.
Дмитро понуро опустив голову. Оксана повернулася з дитиною на руках.
– Мамо, ну хіба тобі не шкода онучку? – спитала вона, колишуючи дівчинку. – А якщо нас на вулицю виженуть?
– Ніхто вас на вулицю не вижене, – втомлено сказала Надія Степанівна. – Годі театр влаштовувати.
– Як не вижене? А якщо не платитимемо?
– Машину заберуть, і все. А житимете в тій квартирі, яку я вам подарувала.
– Але без машини як ми на роботу добиратимемося?
– Так само, як мільйони людей. На метро, на маршрутках.
Оксана сіла на стілець і міцніше притиснула доньку.
– Мамо, чому ти стала такою жорстокою? Раніше ти завжди нам допомагала.
– Раніше я працювала і могла собі це дозволити. А тепер живу на пенсію, яку сама заробила.
– Але ж ти не жебрачка! У тебе ж є заощадження!
Надія Степанівна уважно подивилася на доньку.
– А звідки ти знаєш про мої заощадження?
Оксана почервоніла і відвела очі.
– Ну… я випадково бачила твою книжку.
– Випадково? – голос Надії Степанівни став холодним. – Ти в моїх речах шарудила?
– Та ні! Просто вона на столі лежала, коли я приходила.
– Лежала у закритій шафі. Значить, все ж таки шарудила.
– Мамо, та яка різниця! – махнула рукою Оксана. – Головне, що в тебе є гроші, а ми в боргах!
– І що з того? Це мій запас на старість, на ліки, на чорний день.
– На який чорний день? – не витримала донька. – У нас він уже настав!
– У вас він настав, бо ви живете не по засобам, – тверНадія Степанівна глянула у вікно, де падав сніг, і зітхнула: «Коли ви навчитеся стояти на власних ногах, тоді зрозумієте, чому я не хочу бути вашою «гаманкою» до кінця свого віку.»
