Вечір добігав кінця, і в квартирі, де жили Оксана, її чоловік Тарас і свекруха Надія Михайлівна, зазвичай було тихо. Але сьогодні щось пішло не так з самого ранку. Дворічний Ярослав капризючив, Надія Михайлівна постійно знаходила привід для нарікань, і Оксана відчувала себе виснаженою. Вона робила все можливе: готувала улюблені страви свекрухи, прибирала, доглядала за Ярославом. Та вдовольнити Надію Михайлівну було неможливо.
«Оксано, ти знову не так складаєш рушники», бурчала свекруха, проходячи повз ванну. «Скільки можна тобі пояснювати кутком до себе, а не від себе!»
Або:
«Ти ж дитину не так вдягла, Оксано! На вулиці прохолодно, а ти його в легку кофточку! Він же застудиться!»
Оксана щоразу зітхала. Вона не сварилася, терпіла, сподівалася, що з часом все налагодиться, що Надія Михайлівна звикне до неї, до Ярослава, до їхнього спільного життя. Тарас, коли ставало зовсім нестерпно, мовчав. Якщо Оксана намагалася поскаржитися, він байдуже відповідав:
«Та ти просто не звертай уваги, Оксано. Мати вже літня, нерви.»
Оксана готувала сюрприз на їхній весілля замовила невеличкий торт, купила Тарасові новий шкіряний ремінь, про який він давно мріяв. Хотіла влаштувати затишний вечір, тільки для них трьох з Ярославом, звісно.
У день свята, коли вечеря була майже готова, а Ярослав, на щастя, заснув, Надія Михайлівна влаштувала чергову сцену. Цього разу через те, що Оксана, на її думку, «пересолила борщ». Хоч борщ був звичайним.
«Це ж не можна їсти!» кричала свекруха, стукаючи ложкою по столу. «Ти що, нас отруїти вирішила? Оксано, ти взагалі не вмієш готувати!»
Оксана стояла біля плити, стискаючи в руці половник. Річниця, торт, сюрприз усе летіло к чортам. Вона обернулася до Тараса, який сидів за столом, опустивши очі. Вона чекала, що він нарешті щось скаже, захистить її, припинить цей абсурд. Але він мовчав.
«Тарасе, тихо промовила Оксана. Ти щось скажеш?»
Він підвівся, повільно вийшов із кухні в коридор. Оксана пішла за ним.
«Мати права, сказав Тарас, не дивлячись на неї. Ти завжди щось робиш не так.»
В Оксани на очах виступили сльози. Це була остання крапля. Вона дивилася на чоловіка, а він у стіну.
«Ти взагалі розумієш, що кажеш? її голос задріжав. У нас сьогодні річниця! Я я готувала, я старалася! А твоя мати»
Тарас різко повернувся до неї. В його очах не було злості лише втома і якась байдужість.
«Не подобається моя мати йди.»
Ці слова пролунали так буденно, так звичайно, що Оксана навіть не відразу зрозуміла їхню вагу. Він промовив це, ніби давав пораду, а не виносив вирок. Потім він відвернувся і пішов у кімнату. Вечеря була зіпсована. Свято було зруйноване. Усе було знищено.
Оксана сиділа на ліжку в їхній спальні, обіймаючи сплячого Ярослава. Сльози висохли, залишивши на обличчі солоні сліди. Вона була у шоці. Він сказав: «Йди». Невже це насправді? Це ж їхній дім. Їхня сімя. Невже він так легко готовий відмовитися від неї, від сина? Валізу вона не збирала. Просто не вірила, що це серйозно. Здавалося, це лише поганий сон, який розвіється вранці.
Минув день. Потім ще один. Тарас не вибачався. Він був холодним, відстороненим. Приходив з роботи, їв мовчки, потім йшов до своєї кімнати або сідав за компютер. Майже не розмовляв. З Ярославом грав формально, без колишнього запалу.
Коли Оксана спробувала заговорити, він відмахнувся.
«Мати дуже образилася. Каже, ти її образила.»
«Я її образила? Оксана не вірила своїм вухам. Вона на мене накричала через борщ!»
«Неважливо, різко перервав Тарас. Усе залежить від тебе. Зроби перший крок. Вибачся. Тоді, може, вона пробачить.»
У його словах не було примирення. Лише ультиматум. І Оксана почала розуміти. Це не її дім. Тут вона тимчасова. Її терплять, доки вона зручна, доки виконує всі функції. А як тільки вона перестає бути ідеальною її можна просто викинути, як непотрібну річ. Страх, який вона відчула першого дня, змінився глухим, важким усвідомленням. Це не сімя. Це гра в односторонню відданість. Вона повинна бути відданою Тарасу, його матері, їхнім примхам. А вони їй нічого не винні.
Вона подивилася на сплячого сина. Йому тут не було місця. Їй тут не було місця. Цей дім, ця атмосфера вони її нищили. Повільно, але невпинно. А Тарас, її чоловік, просто спостерігав. І, як виявилося, сам ж
