Батько у Оксанки був дуже суворим. Навіть мама боялася зайвого слова сказати. А от з чужими дітьми він поводився інакше — усміхався, говорив ласкаво. А на них з матір’ю лише кричав. І Оксана довго не розуміла, чому батько не любить її. Відповідь вона дізналася аж у старших класах.
У школі Оксана з усіх сил намагалася вчитися добре, щоб батько не лаяв її зайвий раз, щоб потішити його. Ще з шостого класу мріяла отримати високі бали на ЗНО та вступити до одного з університетів у Львові.
Коли до хати приходили рідні чи знайомі, вони вважали за обов’язок похвалити красуню-дочку та запитати, ким вона хоче бути, куди планує вступати.
Оксана боязко дивилася на батька й відповідала, що ще не вирішила. Про свою мрію вона мовчала.
— Одинадцять років навчалася — і досить. Не збираюсь її до пенсії годувати. Здорова, нехай йде працювати. Усі хочуть бути вченими, а хто працюватиме? — сказав за доньку батько.
— Та годі тобі, Іване. Не слухайте його. Оксана розумна дівчина, на одні п’ятірки вчиться. З такими оцінками за прилавком стояти? Зараз без освіти нікуди, — боязко промовила мати.
Але батько і слухати не хотів.
— Не верзи дурнів, — усміхнувся він, кинувши на дружину зневажливий погляд. — Нащо дівці освіта? Щоб борщ варити? Народить і без диплома. Ось тобі, наприклад, що освіта дала?
Мати згорнулася під його поглядом, а батько далі лаявся. Гості почували себе незручно, але мовчали.
Тому й Оксана мовчала, нікому не розповідала про свої мрії. Але коли склала ЗНО і отримала високі бали, вирішила оголосити, що їде до Львова. Вона вже доросла, сама може приймати рішення. Ніхто її тут не утримає, і на шиї у батька сидіти не збирається. Вона доведе йому, на що здатна. І зовсім його не боїться. Так думала Оксана, рішуче йдучи додому, притискуючи до грудей атестат із відзнакою.
Побачивши похмуре обличчя батька, її рішучість зникла. Але вона все ж сказала, що хоче їхати вчитися до Львова.
— Нікуди не поїдеш, зрозуміла? Годував, одягав, тепер тобі допомагати нам з матір’ю. Не до школи тобі! — Батько вдарив кулаком по столу так, що миски підскочили.
— Та не захищай її! — зірвався він на матір. — Пам’ятаєш, чим твоя освіта закінчилася? Ти мені по гроб життя маєш бути вдячна, що я на тобі оженився, виростив цю невдячну тварБатько замовк, а Оксана, зібравши речі, вийшла з хати, знаючи, що повернеться лише тоді, коли доведе йому, що вона варта більшого, ніж його зневага.
