Вона вже місяць на межі. Образилась, розлютилась, сама на самі. Закрилася в собі після того, як її кинув коханець. А адже вона так вірила в «щастя», в те, що цього разу все буде справжнє.
Мені 26, а її звуть Оксана, їй 44. Біологічно — вона моя мати. Але насправді ми чужі. Вона вийшла заміж за мого батька у дев’ятнадцять. Через рік з’явилася я — небажана дитина, як потім не раз повторювала. Розійшлися вони майже одразу після мого народження, і з того часу батька тільки й звала «дармоїдом» та «невдахою».
Іронія? Цей «невдаха» вже більше двадцяти років живе з другою дружиною. У нього власний бізнес, великий котедж під Львовом, дві квартири і навіть будинок на Буковині. Саме він подарував мені житло на весілля, де ми з чоловіком тепер оселилися.
Мене вирощувала бабуся — тато мама. Потім батько забрав мене до себе. І знаєш, я ніколи не відчувала себе там чужою. Моя мачуха — золота людина, для мене вона справжня мама. А Оксану я з дитинства звала по імені. І не просто так.
Мені було дев’ять, коли Оксана взяла мене до Трускавця — «відпочити, як мама з донькою». Я тоді лиш промовила: «Мамо, можна на джерело?» А у відповідь розлігся крик на весь санаторій:
«Ніколи не зви мене мамою! Ти мені вік додаєш! Кажи Оксана, ти зрозуміла?»
Зрозуміла. І з того часу більше з нею нікуди не їздила. Її цікавили чоловіки, спа-салони, вечірки. А я лишалася з бабусею. Потім — з батьком та його новою родиною. І слава Богу.
У Оксани за ці роки було четверо чоловіків. Між ними — безкінечні коханці, гулянки, натягнуті посмішки, штучні вії. Вона працювала в престижному салоні на Подолі. Колола собі все, що можна. Ботокс, філери, нитки, губи — обличчя вже не відчувало емоцій, а вона все вірила: «Я ще молода, я ще можу!»
Останній її «принц» був молодший за мене на три роки. Хлопець на ім’я Ярик. Худий, з наколками, працював барменом у коктейль-барі.
«Донечко, знайомся. Це Ярик. Ми одружимось. У нас серйозні стосунки», — промовила вона, сяючи, як дівчинка перед випускним.
Я завмерла. Потім тихо видохнула:
«Оксана… я вагітна. Ти скоро станеш бабусею.»
Ярик засувався, почав розливати шампанське, кричати «ура!», а мати посіріла. Мовчки схопила сумку і, грюкнувши дверима, поїхала невідомо куди.
Минув тиждень. Вона раптом з’явилася — в сльозах, з перекосом обличчя:
«Через тебе! Він мене кинув! Ти все зруйнувала цим «бабуся»! Я не збираюся ставати старою! Мені лише 37! Я ще хочу жити, а ти мене в могилу везеш своїми дітьми!»
Я не вірила вухам. Жінка, що народила мене, назвала мою вагітність — зрадою. А потім кинула останню фразу, яка, здається, спалила останні ниточки любові:
«У мене не було дочки. І не буде ні онуків, ні правнуків. Забудь, що я існую.»
І пішла.
А ми поїхали до справжньої родини — до бабусі та дідуся. Вони обійняли, заплакали від щастя. Вже обговорювали, як назвемо малюка, хто буде гуляти з коляскою, хто в’язати панчішки. Саме вони — моя опора, моя родина, моє справжнє.
А Оксана? Нехай женеться за вічною молодістю. Але одного дня вона прокинеться в тиші — у порожній квартирі, в чужому тілі, дивлячись у дзеркало, де відбиття вже давно немає. І тоді, можливо, зрозуміє, кого насправді втратила…
Життя не в тому, щоб залишатися вічно молодою, а в тому, щоб лишатися справжньою.
