**Мам, не йди**
Після вечері мама сіла поруч і обійняла семирічного Тарасика за плечі. Хлопчик зніяковів. Востаннє, коли вона так робила, то сказала, що поїде у відрядження, а він тим часом побуде у її подруги – тіті Олі. Проблема була в тому, що у тіті Олі була донька Мар’янка, жахливо зверхня і балакуча. Вона постійно ябедничала на нього й називала дурником.
— Ти знову їдеш у відрядження? Я не хочу до тіті Олі. Там Мар’янка зла, — заявив Тарасик, дивлячись на маму.
Вона посміхнулася і ніжно провела рукою по його коротко стриженим волоссям. Хлопчик наважився.
— Мам, будь ласка, візьми мене з собою, — почав він благати.
— Не можу. Я буду зайнята цілими днями. Що ти там робитимеш сам? — Вона встала з дивана і нервово заходила по кімнаті.
— Ти сама казала, що я вже великий. Я не хочу до тіті Олі з Мар’янкою. Можна я побуду сам?
— Годі скиглити! — різко відрізала мама. — Ти занадто малий, щоб жити самотужки. А якщо щось станеться? Не хочеш до тіті Олі — відвезу тебе до бабусі.
— До Чернігова? — зрадів Тарасик, і очі його засяяли.
— Ні, до іншої бабусі, мами твого батька.
Для Тарасика це була новина. Він ніколи не бачив цієї жінки.
— Не хочу, — на всяк випадок сказав він.
— А я тебе й не питаю. Збирай підручники і речі, які хочеш взяти з собою. Я поки складу твої речі.
Серце хлопчика закалатало. Минулого разу, коли мама відвозила його до тіті Олі, він нічого не брав із собою. Значить, тепер вона їде надовго.
— Я не хочу нікуди їхати з речами. Можна мені поїхати з тобою? — занив хлопчик.
— Годі! Хлопчики не плачуть.
— Я ж дитина, а не хлопчик, — схлипнув Тарасик.
Вранці він повільно одягався, сподіваючись, що мама передумає або розсердиться і дозволить йому залишитися вдома. Але вона лише крикнула, що їх уже чекає таксі, і через нього вони не встигнуть поснідати.
Вони їхали через все місто, потім довго піднімались ліфтом. Тарасик дивився на цифри. Ліфт зупинився на одинадцятому поверсі, двері відчинилися, і мама підштовхнула його до металевих дверей.
На дзвінок відчинила зовсім не схожа на бабусю жінка. Вона була в довгому червоному халаті з золотими птахами, а на голові — високо зачесане волосся. Вона оглядала Тарасика з огидою, немов побачила таргана. Мама завжди кричала при їх виді, але ця жінка не кричала, лише дивилась так, що серце хлопця завмирало.
Зазвичай дорослі, побачивши дитину, говорили: «Хто це до нас прийшов?» або «Який же гарний хлопчик!» Але ця жінка мовчала, лише переводила погляд з нього на маму.
— Доброго дня, Маріє Гнатівно. Дякую, що погодилися взяти Тарасика. Ось його речі. Я написала, який у нього режим, що він їсть, адресу школи…
— Коли повернешся зі свого… — «бабуся» хитнула головою, — відрядження? — Голос у неї був низький, наче у чоловіка.
«Може, це переодягнений дядько?» — подумав Тарасик.
— За тиждень, можливо, раніше, — сказала мама.
Серце хлопчика занурилося у пітьму. Він підвів на маму очі, повні образу, здивування й сліз.
— Не йди. Мамо, візьми мене з собою, — в останній спробі вхопив він її за пальто.
Руки «бабусі» болюче стиснули його плечі. Тарасик від несподіванки випустив пальто, і мама миттю зачинила двері. Він закричав, стукав у двері.
— Не реви! Заглушила мене, — сказала «бабуся» і відпустила його. — Годі істерики влаштовувати. Роздягайся. Сподіваюсь, твоя мама не забула покласти твої капці? Я не збираюся витрачати на тебе гроші. У мене маленька пенсія. — І вийшла з коридору, залишивши його самого.
Йому було спекотно, але з упертістю він не роздягався. Присів на підлогу, притулившись спиною до дверей. Але ноги швидко заніміли. Тарасик підвівся і розстебнув куртку. Не дотягнувшись до крючка, поклав її на взуттєву тумбочку. Відкрив сумку й побачив свої капці. Вони нагадали йому про дім, про маму, і хлопчик розплакався.
Коли, наплакавшись, він увійшов у кухню, «бабуся» сиділа за столом і курила. Тарасик витріщив очі – він ніколи не бачив, щоб бабусі курили.
— Мене звуть Марія Гнатівна. Виговориш? — Вона махнула рукою. — Зви мене просто Мар’яна.
Вона затушила цигарку в попільничці, ніби давила павука, і закашляла. У грудях щось хрипіло.
Скільки він жив у Мар’яни? Йому здавалося — цілу вічність. Вони майже не спілкувалися. Декілька разів вона відвезла його до школи, потім він їздив сам. Вона курила, цілими днями дивилася телевізор.
Якось Тарасик прийшов із школи й побачив у передпокої свою сумку.
— Мама приїхала? — зрадів він.
— Ні.
Наступного ранку Мар’яна відвезНаступного ранку Мар’яна відвезла Тарасика до двоповерхової будівлі, схожої на великий дитячий садок, і, не сказавши йому ні слова, пішла геть, залишивши хлопчика серед чужих стін, де йому доведеться самотужки шукати свою дорогу в житті.
