Не хотіла, але зробила
Курити Веселина зовсім не вміла, хоча була майже впевнена, що це допомагає приборкувати розбурхані нерви. У дворі свого старого будинку вона стояла, дивилась крізь легкий нічний серпанок на закамянілі сільські вулиці. Її думки тяглися важкими тінями, холодними й незрозумілими. Останнім часом тиша її життя розбивалася серйозними турботами.
Жила Веселина одна у хаті, що залишилася після бабусі Ядвіги. Батьки за сім кілометрів у сусідньому селі, але їй хотілося бути самостійною, вже двадцять три роки, працює у відділенні Укрпошти.
До кінця сигарету вона так і не докурила, притиснула її об камінь і викинула у вологу траву, що росла під парканом:
Бреше Вероніка, що куріння заспокоює, сама димить без угаву, думала Веселина, але мені то зовсім не підходить. Немов отруює душу…
У цей самий час повз її ворота плавно проїжджав на старенькому «Жигулі» новий дільничний, Антон, щойно переведений із сусіднього району. Про це Веселина дізналася на пошті, від колег. Проводила поглядом захмарені фари, повернулася до хати, вечір розтікався фіолетовими тінями, попереду у неї було ще важке і тривожне діло…
Того дня на пошті було незвичайно спокійно, люди заходили вряди-годи:
Завтра тут буде суцільний гармидер, промовила Анна Федорівна, пенсії ж розносять, а сьогодні тиша глуха.
Анна Федорівна на цій пошті уже тридцять років, всі про це знають, а вона лише усміхається і каже:
Де б ще працювала, як не тут? Я ж тут як жито на полі.
Ох, тітко Аню, сміялася юна Вероніка, мама каже, що без вас взагалі пошта б розлетілась, усе тримається на вас.
Та не на мені, а на звичці і довірі Скоро на пенсію, може й забуде хтось.
Добрий день, ввійшла Марина, повненька жінка років сорока двох. Жарко сьогодні, як у печі. Оце Глафіра-сусідка просила журнал підписати, бо ж не ходить — читання для неї є життя. А завтра ми з сімєю на море аж у Одесу!
Ого, Марина, не лячно так далеко? зітхнула Анна Федорівна, Одеса це ж золоте сонце і солена вода
Нічого не боюсь, фотки викладу купальник новий, дивіться всі! зраділа Марина й рушила.
Скільки ж це гривень тратиться? Щоб усією сімєю до Одеси! перекрутила очі Вероніка.
А що: Марина з чоловіком аграрії, їм гроші в полі ростуть, розважливо сказала Анна Федорівна.
Лише Веселина мовчала, сиділа, втупившись у екран і тихо думала…
Незабаром до пошти зайшов Антон і весело привітався:
Добрий день, мені мало б прийти сповіщення, гляньте, будь ласка, звернувся до Вероніки, а тоді помітив Веселину та застиг на ній поглядом.
Он які гарні дівчата у вас працюють Хіба що смутна чомусь, сказав, задумливо.
Анна Федорівна звела плечима:
Веселина недавно свого нареченого поховала.
О, ясно мовив Антон із співчуттям. Від Вероніки ж нічого не прийшло на його імя.
Три тижні тому наречений Веселини, Денис, загинув. Знайшли його неживого на околиці райцентру, тихо шепотіли, що був затятим гравцем, часто заходив у підпільний ігровий зал. Веселина про це нічого не знала. Міліція нікого не знайшла. Але одного вечора до її порога підїхали з міста двоє молодиків, вона бачила їх із Денисом раніше.
Твій наречений нам винен великі гроші.
Але ж він помер… прошепотіла перелякано Веселина.
Довги не помирають, ти ж мусиш виплатити. прозвучало від одного, на імя Льошко, і сума сто двадцять тисяч гривень.
Звідки мені такі гроші взяти?
Ти ж працюєш на пошті, то все знаєш про людей. Подумай! Через два тижні приїдемо, якщо поліції скажеш на місці не залишимо. Ось тобі відмички. Відкриєш будь-який замок, бурмотів Льошко.
Вони вийшли, Веселина міцно закрила двері. Її трясло, по вікнам гуляла темрява. За добу вона наважилась: пробратись вночі до Марининого двору. Її родина на морях. Собак там нема, ворота замкнені не біда, через паркан перелізти недовго.
В домі плями світла від фонаря просочувалися крізь штори. Серце гуло, вона йшла всупереч закону, немов одна з тих, що її примусили. Довго шукала, знайшла лише девять тисяч гривень, у скриньці золоте кільце та браслет. На столі ноутбук поклала в торбу.
Вийшла як тінь, нікого не збудила. Тільки вдалині трохи гавкнули собаки. Прокрадалася з сумкою, боялася, чи не стане на її сліді хтось живий. Дома сховала все у бабусин деревяний скриню, що стояв у комірчині під старими речами. Спати не могла, ходила по хаті, чекала світанку.
На пошті була затерпла, голову розколював біль. В обід вибігла в маленьку їдальню біля району.
Вітаю, зявився як у сні Антон, і вона здригнулась. Усміхнувся. Не лякайся, просто йду обідати теж.
Добрий день, ледь сказала, боячись, що він щось знає. Чи чекав він саме на неї?
Саме тебе і чекав, засміявся дільничний.
Вона заглянула йому в очі, вони світились і їй полегшало. Відтоді вони обідали разом, часто він проводжав її додому, іноді й залишався.
Село загомоніло:
Вхопила Веселинка нашого Антона! казала Тамара. А моя Тетянка мріяла про нього.
Е, видно, що їй він до душі, таке закохане! вторила сусідка.
У них справді спалахнуло кохання. Дехто в селі засуджував Веселину:
Нареченого ще не оплакала, вже іншого має.
А що, хіба судилось одній страждати? казали інші.
Веселина не знаходила собі місця: день наближався, коли мали приїхати ті хлопці. Вона боялась, що в домі буде Антон. Хотілося зізнатися, але страх стискав груди. Лишилося дві доби не витримала:
Антон, я мушу признатися… почала Веселина, а він засміявся, переплутав:
Я також тебе сильно люблю…
Це не те… сказала.
Антон слухав уважно, не міг повірити, що ця тихесенька, тендітна дівчина на таке вирішилась. Але й розумів її змусили.
Ох, Веселина. Тепер треба відповідати. Де ті гроші і речі? Хоч би одразу звернулась до мене
Вона принесла йому сумку. Він довго її переконував, обіцяв всіх підтримати. Два дні потому пізно ввечері хтось постукав у її двері. Веселина відчинила тремтячою рукою. На порозі стояли Льошко і його друг, вимагали борг.
Грошей нема, але я щось придумаю, казала боязко. Дайте ще трохи часу!
Льошко стиснув її плече:
Ти час просиш? Або гроші, або зараз ми… він почав тягнути її за футболку, поки враз його друг впав, а слідом і сам Льошко. Вони лежали на підлозі, Антон застібав наручники, а другий коп дбався про Льошкового друга.
Все минулося, мовив тихо Антон, тепер час розбиратися.
Веселину довго опитували, вона все чесно розповіла слідчому. Марина повернулася з моря, отримала все назад, але Антон просив не відкривати правду про Веселину. Усе якось владналося. Село подумало, що то Льошко з подільником вчинили біду, вони ж, виявилося, й Дениса вбили. Їх надовго запроторили десь далеко.
Антон зробив Веселині пропозицію, справили весілля. Його любов омела всі сумніви, вмивала її рани. Тепер вони ростять донечку, справжню українську Оленку…
