Сьогодні я роздумую над своїм життям у щоденнику.
Мій син одружився десять років тому. Відтоді вони з дружиною та донечкою ютяться в малесенькій однокімнатній хаті. Сім років тому Валерій купив ділянку й почав поволі будувати будинок. Спочатку довго нічого не робили. Через рік поставили паркан і залили фундамент. Потім знову тиша — грошей не було. Так і йшло все ці роки: повільно, важко, але він збирав на матеріали, не здавався.
За ці роки вони звели лише перший поверх. А мріють про двоповерховий дім, де буде місце і для них, і для мене. Син у мене добрий, завжди казав: «Мамо, ти теж з нами житимеш, у тебе буде своя кімната». Щоб вкластися у будівництво, вони навіть змінили двокімнатну квартиру на однушку, а різницю у ціні вклали у дім. Але тепер їм тісно, особливо з дитиною.
Кожен їхній приїзд до мене перетворювався на обговорення будівництва. Розповідають, де буде ванна, як утеплять стіни, яка буде проводка… Я слухаю, а в серці тривога. Жодного слова про моє здоров’я, жодного інтересу до мого самопочуття — лише стіни, труби, горище.
Одного разу я наважилася запитати прямо:
— То що, мені квартиру продавати?
Вони зраділи. Заметушилися, почали розповідати, як ми заживемо разом. Та я дивилася на невістку й розуміла — жити з нею під одним дахом не хочу. Вона мене не терпить, і я ледве стримуюся, щоб не наговорити зайвого.
Але серце болить за сина. Він же старається, б’ється. Побудує він цей дім ще літ за десять, якщо не допомогти. Я дійсно хочу полегшити йому життя. Та я запитала найголовніше:
— А де мені жити?
Відповідь не змусила себе чекати. Невістка, яка завжди знає «геніальні» рішення, випалила:
— У вас же є хата в селі, ось і поживете там. Тихо, спокійно, нікому не заважатимете.
Хата є. Але це дерев’яна хижа, якій вже років сорок. Без опалення. Так, літом можна вибратися на день, повдихати свіжого повітря, зірвати яблуко. А як зимувати? Дрова рубати? До туалету по заметах ходити? В мене вже ноги підводять, тиск скаче. Я боюся туди їхати сама, а вони пропонують мені ТАМ ПЕРЕЗИМУВАТИ?!
Я намагалася пояснити:
— Там холодно, туалет на дворі, ні опалення, ні умов.
А у відповідь:
— Люди ж у селах якось живуть, і нічого, не вмирають.
Отак. Навіть не запропонували пожити у них, доки дім добудують, не сказали, що будуть поруч. Лише: «Продавай квартиру — будівництво стоїть!»
А нещодавно я ще й почула, як невістка по телефону з матір’ю обговорювали:
— Її б до сусіда перевезти, нехай живуть удвох. А квартиру швидше продати, поки не передумала.
У мене ноги підкошилися. Отак от. Вже й долю мою вирішили. А я-то думала — хоч кімната в будинку буде. А вони — до сусіда, і ключі від квартири у руки…
Я ходжу до Григорія, до сусіда. Він удівець, сам живе. Ми балакаємо, п’ємо чай, згадуємо молодість. Але жити з ним? Та ще й не за своєю волею? Це принизливо.
Я сиджу й думаю: може, все ж таки продати квартиру? Гроші вкласти в дім, синові допомогти. А раптом він потім справді вирішить дати мені куток? А раптом буде добрим до мене?
Але потім я дивлюся на невістку, згадую її слова… І страх підступає: а якщо потім виженуть? А якщо знову запропонують хату в селі й скажуть «дякую»?
Мені скоро сімдесят. Я не хочу опинитися на вулиці. Не хочу бути безпорадною бабусею, яку штовхають з кута в кут. Я не хочу померти в холодній хатині, під ковдрою, з пацюками. І точно не хочу бути тягарем синові та його дружині.
Я просто хочу спокійну старість. У своїй оселі. У своєму ліжку. Де я знаю, де що лежить. Де мені не страшно заплющити очі.
Я мати, так. Але я теж людина.
Сьогодні я зрозумів: іноді треба думати не тільки про інших, а й про себе.
