«Більше не телефонуй мені! Навіщо витрачати час на те, що тобі не потрібне? Я давно зрозуміла, що ні ти, ні твої діти не цікавляться, чи жива ще ваша бабуся і як їй там!»
Закінчення університету збіглося з двома важливими подіями моїм весіллям і першою роботою. Я влаштувалася менеджеркою в гарну фірму, а через кілька років пішла у декрет і народила чарівну доньку Олену. Леночка виросла розумною дівчиною, тому ми з чоловіком не шкодували коштів на її навчання у престижному київському вузі. А після закінчення чоловік влаштував її на добру посаду.
Рік потому вона познайомила нас із нареченим, потім одружилася і народила двійнят Софійку і Марійку.
Мої онучки вже мали вісім років, коли помер їхній дідусь, мій чоловік. Це була велика втрата для всіх нас. Донька розуміла, як мені важко, тому щодня після роботи дзвонила, розповідала новини, а я ділилася своїми.
Але потім вона раптом стала «дуже зайнятою». Коли я телефонувала, вона швидко знаходила причини, чому не може зараз говорити. Згодом дзвінки знову почастішали, але вже «для галочки» зазвичай вона прибирала або кудись поспішала. Одного разу я не витримала і, коли вона зателефонувала, буркнула:
«Якщо в тебе немає часу для власної матері, то й не дзвонь! Навіщо відволікатися на розмову, якщо ти зайнята чимось іншим?»
Проте донька якось викрутилася, а я вибачилася за свої слова. Після цього вона почала дзвонити трохи частіше, але потім знову перейшла на режим «раз на тиждень».
Я ображалася на її ставлення до мене. Аж до того, що й їсти не хотілося, і спати.
Останньою крапкою був тиждень мовчання вона не дзвонила і не піднімала трубку. Тому, коли нарешті зателефонувала, я не стрималася:
«Більше не телефонуй мені! Навіщо витрачати час на те, що тобі не потрібне? Я давно зрозуміла, що ні ти, ні онучки не цікавитеся, чи жива ще ваша бабуся! Вам потрібні лише банки з варенням та подарунки на Дні народження!»
Донька розлютилася і сказала, що більше не дзвонитиме, якщо я така егоїстка. Її слова здавили мені груди, серце закалатало, а потім все потемніло і я опинилася в лікарні.
Медсестра вислухала мою історію, але в кінці лише похитала головою:
«Ви, старші, часто забуваєте, що ми, молодші, мусимо працювати, виховувати дітей, справлятися з домом і дуже складно знайти в цьому графіку місце для довгих розмов. Тому варто цінувати навіть ті хвилини, коли вам телефонують по дорозі в магазин. Ось мій короткий порад: знайдіть собі справу, яка вас захопить, і ви навіть не помітите, як швидко пролетить час до наступного дзвінка від доньки чи онуків».
І правда коли ти зайнятий улюбленою справою, то й не замислюєшся, чи хтось про тебе памятає.
