«Не дивись на мене так! Мені не потрібна ця дитина. Забирай її!» незнайома жінка просто шпурнула мені в руки носійку. Я не розуміла, що відбувається.
З чоловіком ми завжди жили злагоджено. Майже ніколи не сварилися. Я старалася бути доброю дружиною та господаркою. Побралися ми ще студентами. Потім я завагітніла, і в нас народилися близнята. Коли діти підросли, ми відкрили невелику справу. Я лише іноді допомагала чоловікові, адже мала доглядати за дітьми та домом. Найбільше я любила готувати. Чоловік завжди чекав вихідних, коли я приготую щось смачненьке. Кожного разу я намагалася вигадати нову страву, а він був головним дегустатором. Діти теж завжди цікавилися, що сьогодні на столі. З усіма цими клопотами дітьми, домом, роботою я ніколи не звертала уваги на те, що робить чоловік. Навіть думки не було, що він може зрадити.
Останній рік був тяжким. Справа йшла не найкраще, і ми з чоловіком економили на всьому. Йому навіть доводилося їздити країною, щоб укладати угоди. Діти пішли до першого класу, тому я більше часу проводила з ними вдома.
Одного разу, коли ми поверталися з чоловіком додому, нас зустріла гарна жінка. Ми вийшли з авто, а незнайомка підбігла й сунула мені в руки носійку.
«Не витріщся на мене! Якщо він не хоче бути зі мною, то й дитина мені не потрібна. Забирай!» кричала вона, показуючи пальцем на мого чоловіка.
Я стояла, нічого не розуміючи.
«Ти обіцяв кинути її й бути зі мною! Якщо ні то й дитина мені не потрібна!» жінка плюнула під ноги, розвернулася й пішла.
Я була в шоці хвилин пять, поки не усвідомила, що тримаю носійку. Не питала чоловіка ні про що по його погляду було зрозуміло, хто ця жінка, і він міг би провалитися крізь землю. Мовчки зайшли в будинок. У носійці лежав хлопчик, йому було щонайбільше два тижні.
«Забереш дітей зі школи й купиш усе, що я напишу для немовляти». Чоловік мовчки кивнув.
З того дня минуло вісімнадцять років. Багато знайомих засуджували мене не розуміли, навіщо я виховую чиюсь дитину, якщо в мене вже є дві доньки.
Я не розпитувала чоловіка про ту жінку. Виростила хлопчика як рідного сина. Дівчатка були щасливі, що мають молодшого брата. Ми не приховували правди від сина, і коли він підріс, розповіли все. На диво, він сприйняв це спокійно, навіть не поцікавився справжньою матірю. А я була щаслива. У мене були троє чудових дітей, які нас любили. Стосунки з чоловіком після того випадку погіршилися, але він намагався все виправити.
На вісімнадцятий день народження сина ми зібралися за столом усією родиною. Мої доньки вже були заміжніми й жили окремо. Саме коли ми збиралися сідати їсти, подзвонили у двері. Ми не чекали гостей, тому я збентежилася. Цілий день мене щось непокоїло, і недарма. У передпокої я побачила худу жінку, яка нагадувала ту, що колись віддала мені сина.
«Я хочу побачити свого сина!» сказала вона.
«Тут немає вашого сина!» одночасно відповіли ми з сином.
Він зачинив двері перед нею й запросив усіх до столу. А в мені сльози навернулися на очі. Я була щаслива, що маю такого сина навіть якщо він не від мого тіла.
Життя навчило мене: родина це не про кров, а про любов.
