Телефон розривається о пів на сьому ранку, коли Леся ще стоїть у коридорі з однією туфлею в руці. На екрані — «Соломія». Вона не бере слухавку, поки не натягне другу туфлю, а тоді все одно натискає, притискає телефон плечем.
— Лесю, мені терміново треба тисяч сорок. Дмитрик їде в табір, ну в цей, мовний, і ще репетитор з математики, ти ж знаєш, які тепер ціни.
Не «здрастуй», не «як ти». Одразу сорок тисяч і Дмитрик.
— Доброго ранку, — каже Леся.
— Та доброго, доброго. То перекажеш сьогодні? Бо місце в таборі заберуть.
***
Дмитрика привозять до Лесі взимку, коли хлопчикові два роки і три місяці. Соломія стоїть на порозі із сумкою через плече і коляскою, в якій спить племінник, і говорить швидко, ніби боїться, що її переб’ють.
— Лесю, ну на пару місяців усього. Мені зараз узагалі ніяк. Сергій пішов, грошей нема, роботу треба шукати, а з ним куди я піду. Мама сказала, ти вільна, тобі простіше.
Вільна. Це слово в їхній родині прилипло до Лесі намертво, як цінник, що не віддерти. Тридцять один рік, своя однокімнатна на Позняках, бухгалтерка в будівельній фірмі, не заміжня, дітей нема. Отже — вільна. Отже — простіше.
— Соломіє, у мене робота. Я о шостій з дому, о восьмій повертаюся.
— Ну так садок же є! Я тобі грошей буду підкидати, як влаштуюся. Ну Лесю. Ну рідна.
Мати телефонує того ж вечора.
— Ти що, рідну сестру з дитиною на вулицю виженеш? У неї чоловік утік, вона сама не своя. А ти сама як палець, тобі ж не важко. Бог своїх не дав — то хоч племінникові допоможи.
Бог не дав. Це теж було сказано. Між іншим, як про погоду.
Леся бере Дмитрика на пару місяців.
***
Пара місяців розтягується так, що Леся перестає їх рахувати. Спочатку Соломія «шукає роботу». Потім знаходить, але «не склалося з начальником». Потім їде в Одесу «розвіятися, я ж ледве не з’їхала з глузду». З Одеси надсилає фотографії — вона на катері, вона з якимось засмаглим чоловіком, вона в ресторані. Грошей не надсилає.
Дмитрик іде в садок біля Лесиного дому. Леся встає о п’ятій, щоб устигнути зібрати його, відвести, доїхати до роботи. Хворіє він часто, як усі садкові діти, і тоді Леся бере відпустку за свій рахунок або сидить ночами зі звітами, щоб удень бути з ним. Купує йому ліжечко, потім розкладає диван, бо ліжечко стає замале. Черевики, куртки, шапки — усе це купується якось само, без підрахунків, бо не дитині ж ходити в подертому.
Соломія з’являється раз на два-три місяці. Привозить іграшку, стискає Дмитрика, плаче «як я за тобою скучила, сонечко», а за дві години їде — у неї «справи», «зустріч», «нова людина, ну ти не уявляєш, яка».
***
— Ти б хоч на памперси лишила, — каже одного разу Леся.
— Лесю, ну в мене зараз зовсім погано. От влаштуюся — усе віддам, копійка в копійку.
Дмитрик називає Лесю «мама Леся». Сам, ніхто не вчив. Спочатку вона поправляє, каже «я тітка», але він не розуміє, і вона перестає.
Він засинає в неї на плечі, коли вона читає йому про Івасика-Телесика. Він знає напам’ять усі букви в чотири роки, бо Леся викладає їх із магнітиків на холодильнику. Він плаче, коли вона йде на роботу, і зустрічає біля дверей, коли повертається.
П’ять років.
***
Забирає його Соломія влітку, перед школою.
Приїжджає вже інша — повніша, в хорошому пальті, з новим чоловіком на ім’я Кость, який чекає в машині.
— Усе, Лесю, я готова. Кость заробляє, квартира є, я Дмитрика в нормальну школу влаштую, у нас там гімназія поруч. Дякую тобі, звісно, ти мене так виручила.
— Соломіє, йому сім років. Він тут усе життя прожив.
— Ну він же мій син. Що ти як нерідна. Дитина має бути біля матері.
Дмитрик не хоче їхати. Чіпляється за Лесину кофту, реве так, що сусіди визирають. Соломія роздратовано віддирає його пальці.
— Дмитрику, ну годі вже ганьбитися. Поїдемо до мами, у мами знаєш як добре, у тебе своя кімната буде.
Леся сидить на підлозі в коридорі, поки вони спускаються. Чує, як Дмитрик плаче на сходах. Потім хряскають двері під’їзду — і стає тихо.
Вона збирає його магнітики з холодильника в коробку з-під взуття. Ховає в шафу, на верхню полицю.
***
Три роки Соломія майже не телефонує. На Новий рік — чергове «зі святом», на Лесин день народження — іноді згадує, іноді ні. Дмитрика до неї не возить. «Лесю, ну незручно, через весь Київ тягтися, він же зайнятий, у нього секції».
Леся їздить сама. Привозить подарунки, гуляє з ним у парку біля їхнього дому на вихідних, коли Соломія дозволяє. Дмитрик уже підріс, соромиться обійматися на вулиці, але в парку, коли ніхто не бачить, усе одно бере її за руку.
А потім і ці зустрічі сходять нанівець. То Соломія «поїхала на дачу з Костем», то «Дмитрик у репетитора», то просто не бере слухавку.
І ось — пів на сьому ранку. Сорок тисяч.
***
— Соломіє, зачекай. Які сорок тисяч?
— Я ж кажу. Табір, репетитор, ще форму йому треба, він виріс увесь. У мене зараз туго, Кость бізнес перебудовує, усе в обороті. А ти ж його любиш. Ти його ростила. Тобі неважко.
Оце «ти його ростила» Леся чує вперше за три роки. Раніше було — «він мій син», «дитина до матері». А тепер, коли гроші знадобилися, — ростила.
— А Кость? Ти ж казала, він заробляє.
— Я тобі пояснюю — у нього зараз усе в бізнесі. І взагалі, до чого тут Кость, це не його дитина. Сергієва. Точніше, моя.
— А Сергій? Це його син. Хай платить аліменти.
У слухавці видихають, важко, з надривом.
— Лесю, ти знущаєшся? Я Сергія сто років не бачила, де я його шукати буду. Я тебе прошу, по-людськи. Сестру рідну. У тебе зарплата, у тебе кар’єра, ти одна живеш, на себе одну тратиш. А я мати, у мене дитина.
— У тебе дитина десять років уже. Дмитрик не вчора народився.
— Ну і що? Діти грошей вимагають постійно! Ти не знаєш, бо в тебе своїх нема!
***
Ось воно. Леся навіть не дивується. Знає, що прозвучить, чекала — і все одно мов окропом плеснули.
— Своїх нема, — повторює Леся. — Тому я п’ять років ростила твого.
— Знову ти за старе! Сто років минуло! Що ти все торочиш — ростила, ростила. Я тебе що, змушувала? Ти сама взяла!
Леся запізнюється на роботу того ранку. Сидить у коридорі на табуретці, у туфлях, у пальті, і рахує.
Вона ніколи не рахувала раніше. Не хотіла. А тут бере листок, на якому записаний рецепт від дільничного, перевертає і починає писати на звороті.
Садок — вона платила сама, пільг у неї не було, чужа дитина без документів на неї. Це раз. Одяг, взуття — щосезону. Це два. Іграшки, книжки, розвивашки. Ліки — Дмитрик лежав із запаленням легенів у шість років, вона брала відпустку за свій рахунок. Зуби — водила до платного, бо в районній поліклініці черга на місяць. Ліжечко, диван, постіль, дитячий посуд.
Виходить — за п’ять років вона витягла зі своєї кишені стільки, що на ці гроші можна було цілий рік не працювати.
А Соломія не дала жодної гривні. Жодного разу. Ні на памперси, ні на куртку, ні на ліки.
І тепер просить сорок тисяч. Сьогодні. Щоб місце в таборі не забрали.
Леся складає листок учетверо і ховає в сумку.
***
Увечері Соломія телефонує знову. На цей раз спокійніше, заходячи здалеку.
— Лесю, ну ти подумала? Я не наполягаю на сорока. Хоч тридцять. Хоч двадцять п’ять, на табір тільки.
— Я не дам, Соломіє.
Пауза.
— У сенсі — не даси?
— У прямому. Не дам ні сорока, ні двадцяти п’яти. Ти його мати. Ти його забрала, коли стало зручно. Тепер утримуй сама.
— Лесю! — голос підскакує. — Та як у тебе язик повертається! Це ж Дмитрик! Ти його на руках носила!
— Носила. П’ять років. Безкоштовно. А ти в цей час в Одесі на катері каталася. Я тебе тоді просила лишити хоча б на памперси — пам’ятаєш, що ти відповіла? «Влаштуюся — віддам». Де мої гроші, Соломіє? Копійка в копійку, ти обіцяла.
— Ти… ти дорікаєш мені минулим? Мені тоді було не до того! У мене життя руйнувалося!
— А в мене не руйнувалося? Я о п’ятій ранку вставала. Я звіти ночами здавала, щоб удень з ним сидіти. Я три роки заміж не вийшла, бо якому чоловікові потрібна жінка з чужою дитиною, яку навіть усиновити не можна, бо мати жива-здорова і катається по морях.
У слухавці заплакали. По-справжньому чи ні — Леся давно перестала розрізняти.
— Я думала, ти його любиш, — каже Соломія тонко.
— Люблю. Тому й не дам тобі грошей. Бо вони підуть не на табір. Я твої табори знаю. Знайди Сергія, подай на аліменти — це законно, це правильно. Або Костя попроси, бо заміжня. Але я тобі не банкомат, який вмикається, коли в тебе «все в обороті».
***
Мати телефонує за день. Леся знає, що зателефонує.
— Лесю, що я чую. Ти відмовила сестрі?
— Здрастуй, мамо.
— Не «здрастуй», а відповідай! Соломія в сльозах, у неї дитина без табору лишається, а ти, тітка рідна, копійки пошкодувала! Як тобі не соромно!
— Мамо. Я п’ять років ростила Дмитрика. Де була Соломія?
— Ну була в неї важка смуга! Що ти як той прокурор, усе підраховуєш! Рідна кров, а ти як чужа.
— Рідна кров. А коли мені рожати було пізно, і я з чужою, по суті, дитиною сиділа замість свого життя — це була яка кров?
Мати на секунду спотикається.
— Ну ти ж сама погодилася. Тебе ніхто не силував.
— Погодилася. Бо ти сказала «Бог своїх не дав, допоможи хоч племінникові». Пам’ятаєш? Допоможи. Я допомогла. П’ять років. А тепер Соломія вимагає ще, і я знову погана.
— Вона не вимагає, вона просить!
— Вона вимагає, мамо. Із цим «ти повинна» і «у тебе своїх нема». Це не прохання.
— Я тобі так скажу, Лесю, — мати знижує голос, і Леся відчуває, що зараз буде вирок. — Не даси грошей — можеш на свята не приїжджати. Якщо ти сім’ї чужа.
— Добре, — каже Леся. — Не приїду.
Вона перша кладе слухавку. Раніше завжди чекала, поки мати договорить.
***
Соломія заходить із останнього козиря через тиждень. Надсилає повідомлення, довге, на півекрана.
Суть проста: «Якщо ти така, я всім розповім, що рідна тітка відмовилася допомогти дитині. Що кинула його, викинула з життя, коли став непотрібний. Подивимося, як на тебе люди дивитимуться».
Леся читає, стоячи біля плити. Перечитує двічі. Тоді пише у відповідь, повільно, добираючи кожне слово.
«Розкажи. А я покажу чеки. У мене збереглися — за садок, за лікарів, за все. П’ять років. І розкажу, як ти на памперси лишити не могла, поки в Одесі каталася. І як забрала Дмитрика, коли стало зручно, а потім три роки до мене не підпускала. Подивимося, Соломіє, кого люди засудять».
Чеків у неї, звісно, не збереглося на все. Дещо лишилося — довідки з платної клініки, договір із садком. Але Соломія цього не знає. І Соломія замовкаєЛеся зітхає, прибирає телефон у кишеню і дивиться на магнітики на холодильнику, складаючи з них слово «ДИМА», і розуміє, що ця тиша в слухавці тепер — теж відповідь.
