Олеся здригнулась. Марина вдарила рукою об стіл, аж чашки здзвеніли, немов крихкі сни у порожній кухні.
Олесю, ти з розуму зсунулась? її голос дзвенів, як розбите скло. Він же тримає тебе, як ночви! Сьогодні вільний, завтра ні, післязавтра знову потрібна!
Марино, ти нічого не розумієш, Олеся покрутила ложкою у каві, де цукор мінявся на ліденець. Тарас зайнята людина. Бізнес, зустрічі. Як вивільниться час зустрінемось. Все як у спогадах.
Та плюнь ти на його бізнес! обличчя подруги спалахнуло, мов закат над Дніпром. Тобі ж тридцять шість, Олесю! Довго ще бути запасним, як камінець у кишені на щастя?
Олеся зморщилась. Марина завжди як залізна ложка у зубах. Правда колола, мов крижинки під підошвою.
А що мені лишається? прошепотіла вона, дивлячись у вікно кавярні, де люди пливли, як тіні. Красуня повно, а я… звичайна. Та зате зручна. Не сварюсь, не вимагаю, не капризую.
Господи, послухай саму себе! Марина зібрала її руку, мов знайдену пташину. «Зручна»! Ти що, ганчірячка для пилу? У тебе диплом, робота, власна хрущівка на Оболоні. Ти розумна, добра, вірна…
Тільки не красива, перебила Олеся з гіркою посмішкою. А чоловіки спершу очима вибирають, ти ж знаєш.
Марина відкотилась на стілець, немов їй видерли підлогу. Двадцять років дружби, а подруга досі вірила у свою цінність як у листівку з минулого.
Памятаєш Олексія з інституту? несподівано спитала Олеся.
Памятаю, Марина насторожилась. А що?
Нудився за ним. Три роки бігала, як привязана, конспекти давала, з семінарів витягала. А він і не бачив. А от як зявилась та… Маряна Ковальчук так слідком метушився.
Та це ж сто років тому було! Марина розвела руками в них сплили чашки.
А для мене, немов учора, Олеся посміхнулась так, що брижі пройшли по кімнаті. Я тоді збагнула: красиві отримують усе відразу. Решта ж прагнуть бути корисними. Зручними.
Олесю, та ж цей Олексій… Алкоголіком став! А твоя Маряна тричі заміж вистрибнула і тричі розвелися. Де вони тепер, а де ти?
Вони живуть, тихо відповіла Олеся. А я пристосовуюсь. Як меблі.
Задзвонив телефон. Олеся поглянула на екран обличчя ожило, немов під дощем.
Так, Тарасе? Так, вільна. Авжеж, приїду. За годину? Гаразд. Чекатиму.
Марина. У її очах жах німий. Обличчя подруги змінилось дитяча радість, готовність бігти за першим покликом.
Олесю, не треба, прошепотіла вона, немов у темряві. Скажи, що зайнята.
Не можу, Олеся вже хапала сумочку, що розкривалась, як рот. Він вивільнився на дві години між зустрічами. Так довго не бачились.
Пять днів тому!
Це давно, уперто повторила Олеся і пішла, зникаючи в товпі, як пляма на фотографії.
Марина лишилась сама. Вікно стало екраном, де швидка фігура подруги танула. Що з нею сталось? Як ця розумна жінка перетворилась на додаток до чужих клопотів? Наче дзеркало згасили у кімнаті.
А колись… В інституті Олеся не сяяла, але була сонцем компанії. Жартувала, організовувала вилазки у Карпа на Ужгород, допомагала з працюванням. Хлопці любили не як жінку, а як найліпшого друга. «Олесю-брат» гукали. І вона тішилась.
Після інституту економістом у солідній фірмі. Швидко пішла вгору. Хрущівку на Оболоні купила, авто. Батьки тішились донька влаштувалась. Лише особисте
У вікні дощик малював сріблясті смуги на склі, а у Лені в грудях розкрився дивовижний квіт: незручний, колючий і нарешті її власний.
