Мені 43 роки, а старшій дочці — 21. Цього року вона завершує навчання в університеті. Ми усі дуже пишаємося нею, що вона змогла вирватися у місто і вчитися в хорошому навчальному закладі. Я знала, що вона вже більше двох років зустрічається зі своїм однокурсником Дімою. Він, здається, був хорошим та відповідальним хлопцем. Все йшло добре, поки наша Леся не поставила нас перед фактом, що вони з Дімою будуть одружуватися, адже у них буде дитина.
Пара планувала подати заяву на днях. У минулу суботу приїхали ми до батьків Діми, адже вони живуть у місті, тому зустріч зручніше було зробити у них вдома. З ними ми сіли обговорювати, що робити далі. Свати теж виявилися непоганими людьми. Я не приховувала своєї радості за молодих, справді була щаслива, що невдовзі стану бабусею. Але те, що сказали наші свати, затьмарило мою радість. Вони з чоловіком вирішили, що молоду пару жити у свою квартиру пустити не можуть.
“Наш син Діма і ваша Леся вже дорослі самостійні люди, вже й самі скоро стануть батьками. Молоді не повинні жити з батьками, я так вважаю”, — сказала нам сваха. Але відразу запропонувала альтернативу. Вони можуть дати їм пожити у своїй старій дачі за містом. Сваха не приховувала, що на тій дачі ніяких зручностей немає, лише електрика є. А так усе, як колись — туалет на вулиці, вода у колодязі, грубка на дровах.
Сват підхопив ідею, каже, що дров туди куплять, посуд на дачі якийсь є, готувати на електроплиті можна, подушки-ковдри знайдуть і постільну білизну виділять. “Звичайно і матеріально підтримаємо — дамо грошей на перший час, аби на їжу та на проїзд вистачило. А захочуть більше, то зароблять собі”, — впевнено говорив сват.
Я зиркнула на свого чоловіка, він — на мене. Обоє сидимо в шоці, не розуміємо, жарт це чи правда. Сваха здивовано відповідає, що все говорить цілком серйозно. А мені це все ніяк на голову не налізає — моя дочка дитину чекає, їхнього майбутнього онука, між іншим, і взимку має жити у старій неопалюваній дачі, воду з колодязя тягати і дрова колоти? У цих людей хоч якась совість є? Це ж якщо ми з села, то до нас треба так зверхньо ставитися? У нас Леся ніколи тяжкої роботи в селі не робила, а після заміжжя має наробитися по-чорному?
Скажу відразу, що Леся нам казала, що майбутніх сватів бідними точно не назвеш. Вони з сином живуть у трикімнатній квартирі. І мають у власності ще одну квартиру, яка дісталася їм у спадок. Цю квартиру вони здають в оренду. Я про це свасі нагадала. Її обурило те, що я раптом згадала про їхню нерухомість. Вона почала мені про зовсім інше розказувати. Адже у Діми хвора бабуся, вона вже старенька, майже не ходить. Вона теж живе у своїй квартирі, однак з нею живе її доглядальниця — жінка, яку свати наймають, аби та знаходилася з бабцею цілодобово. І сваха запропонувала нам інший варіант — якщо хочуть молоді, то нехай йдуть жити до бабусі. Однак у цьому випадку їм доведеться звільнити доглядальницю і тоді нехай Леся дивиться за бабусею — миє її, змінює їй памперси, коли треба, міняє постільну білизну, готує те, що їй можна їсти і годує з ложечки.
Оце мене вкрай здивувало! Хочуть з моєї Лесі зробити безкоштовну доглядальницю. Я їй такої долі точно не хочу. Мій чоловік теж підтримав мене. Каже: “Чому відразу до бабусі, у вас же є ще одна квартира”. Свати аж сплеснули руками:
— Оце молодці, добре підготувалися до зустрічі з майбутньою родиною! — пискнула сваха, — Я відразу сказала, що про ту квартиру ми і говорити не будемо. Ті гроші, що ми отримуємо з її оренди, ми віддаємо за роботу доглядальниці. Тому тут варіантів немає.
На цьому ми встали з-за столу, зібралися, подякували і пішли проводжати нашу Лесю в гуртожиток. Леся, як почула все, що ми обговорювали, відразу у сльози. Вона й не очікувала, що їй так тяжко жити доведеться. Я, недовго думаючи, кажу:
— Ні на якій дачі жити ти не будеш! Не треба тобі той Діма!
Наступного дня так я Діминій матері по телефону і сказала. Дочка вагітна не буде жити в халупі без туалету і опалення. І весілля ніякого теж не буде! Тому Леся, як закінчить університет, повертається назад у село. З дитиною ми якось самі впораємоя і без Діми та його батьків-скупердяїв. Я і Лесі заборонила зустрічатися з Дімою, сказала навіть слухавки від нього не піднімати.
Леся моя, бідолашна, дуже страждає, переживає. Але як я можу відпустити жити її в сім’ю, де її за порожнє місце мають, зовсім зневажають? Це зараз вони на дачу її відправити хочуть, а далі що від них чекати? Не хочу я такої долі для своєї дитини. Але дивлюсь на неї — сумує вона за Дімою, любить його. Тепер уже й сама не знаю чи правильно вчинила. Може вирішиться все якось?