— Ти, Оленко, не базікай даремно. Для жінки головне — добре вийти заміж. У будь-якому разі перемогла будеш, — повчала рідня.
Олена була єдиною і улюбленою донечкою, у якій батьки душі не чули. До закінчення школи вона дедалі частіше почала казати, що хоче вчитися далі у Києві.
— Доню, у нас гарний університет. Нащо тобі до Києва? — питав батько.
— Тату, я хочу стати журналісткою. А після нашого університету я лише вчителькою стану.
Довго не погоджувалися батьки відпустити доньку. Стільки фільмів бачили про покалічені долі провінційних дівчат, що вирішили шукати щастя у столиці. Та зрештою змирилися. Батько лишився з далекою родичкою, яка жила у Києві. Та погодилася прихистити Олену на час навчання. Радості дівчини не було меж — вона обіцяла батькам, що впорається, що вони не матимуть за неї сорому, а ще й пишатимуться нею.
Батько сам відвіз доньку, переконався, що вона влаштувалася нормально, залишив грошей на перший час і поїхав назад.
Олена жила у родички не безкоштовно — прибирала, ходила за покупками, готувала. Сусіди хитали головами: от, зробила Марічка із родички служницю. Жила та сама родичка сама, чоловік давно пішов до іншої, залишивши їй квартиру. Вона вважала своє життя вдалим: живе у Києві, у столиці, а не десь у глушині. І Олену повчала:
— Ти, Оленко, не базікай даремно. Навчання — це добре, та не головне для жінки. Головне — добре вийти заміж. За киянина. Тоді в будь-якому разі перемогла будеш. Ось як я.
Олена слухала і зверхньо усміхалася про себе. Про заміжжя вона поки не мріяла. А мріяла про те, щоб її помітили, оцінили здібності, взяли на роботу у престижне видання, а якщо пощастить — то й на телебачення.
Та мрії мріями, а життя часто вносить свої корективи. На третьому курсі Олена закохалася в Андрія. Познайомилися вони випадково — з подругами святкували вдалий кінець сесії. Андрій із другом теж були там. Помітив гарну дівчину, запросив на танець, потім провів до дому.
Подруги наперебій радили Олені не прогавати такого хлопця: на вісім років старший, киянин, з квартирою, симпатичний. Андрій не приховував, що розлучений, що в нього є донька. Та хто в молодості не помиляється? Донька живе не з ним, а з матір’ю — не заважатиме. А з іншого боку — значить, любить дітей.
Олена не будувала планів, але Андрій їй подобався. Він був витонченим, не поспішав із залицяннями, не квапився запрошувати її до себе. Вони гуляли, ходили на виставки, до театру, на концерти. За всі роки життя у Києві Олена не пізнала місто так, як після зустрічей із Андрієм.
Він дедалі частіше говорив про кохання, про спільне майбутнє, про дітей — їхніх дітей. Голова Оли кружляла від щастя. Коли Андрій зрештою зробив їй пропозицію, вона одразу погодилася. Навчання залишалося зовсім трохи — останній рік. А попереду чекало доросле життя.
Андрій запросив Олену до батьків. Батько привітно посміхнувся й сховався за газетою, а мати прозоро натякала майбутній невістці, що Андрій увагою жінок не обділений, що не дозволить синові зробити другу помилку, бачить, що Олені потрібна київська прописка, квартира…
— Невже ти не міг закохатися у рівню собі? Знову на ті самі граблі, — закінчила свої дорікання мати.
— Які граблі? Годі, мамо. Настя, до речі, киянкою була. І це нам не завадило розлучитися, — різко обірвав її Андрій і вивів Олену.
До самого весілля вона більше не бачила його батьків. Зате Андрій часто привозив додому доньку Соломію. Назвали її на честь бабусі, яка, то лі була відомою акторкою, то лі дружиною знаменитого артиста… Олена так і не зрозуміла.
Соломія виявилася великою дівчинкою, не дуже гарненькою, але спокійною. Андрій радів, що вони з Оленою знайшли спільну мову. На весіллі свекруха натякнула, що з дітьми варто не поспішати. Олена поспішила запевнити її, що їй треба закінчити навчання, працювати, набиратися досвіду. З дітьми чекатимуть.
Коли вперше його мати привезла Соломію, то сказала, що батько не має права обділяти доньку увагою й любов’ю. Андрій цілий день возився із нею, виконуючи кожну примху. Олена не нарікала — намагалася зрозуміти ситуацію. Коли виходила заміж, знала про Соломію.
Після інституту Олена влаштувалася у газету — не найпрестижнішу, але київську. Її мрія здійснилася: вона жила й працювала у столиці, із коханим чоловіком. Кілька разів вони приїздили до батьків Оли з подарунками. Та найкращим подарунком для них були щасливі очі доньки.
Минуло майже три роки. Одного разу перед Новим роком Олена сказала Андрієві, що вагітна.
— Хотіла в свято повідомити, та не втрималася, — усміхалася вона.
— Ти ж не хотіла дітей… Як так вийшло? Ти ж приймаєш таблеткиАле, дарма що життя склалося не так, як мріяла, Олена знайшла своє щастя там, де його не чекала, і тепер усміхалася, тримаючи в руках свій новий номер газети, а поруч стояв її чоловік і син, і всі вони були разом, як і має бути.
