— Не бійся, ненадовго затримаюсь. Поживу тиждень, поки з помешканням не визначуся. Надіюся, не виженеш, — промовила сестра.
Ганна поставила на стіл сніданок і пішла будити онуку. Вісімнадцятирічна Марічка любила поспати зранку.
— Марічко, вставай. Університет проспиш.
Дівчина невиразно буркнула й натягнула на голову ковдру.
— Знову за комп’ютером до пізньої ночі? Лягала б у час, легше було б прокидатися. Не відчеплюся, доки не встанеш. — Ганна здерла з онуки покривало.
— Ну, ба… — ображено протягнула Марічка, але все ж підвелася, позіхнула й потягнулася, зігнувшись у лакомій арці.
— Живіше, чай холоднішає, — підганяла її Ганна і вийшла з кімнати.
— Ой, коли б уже це все скінчилося, — буркнула собі під ніс Марічка, плескаючись за нею босими ногами.
— Я чую. Хто це тебе «достав»? Невже я? — Ганна різко зупинилася, й Марічка врізалася в неї. — Ще раз почую — образиться. Не подобається — їдь до матері.
— Вибач, ба. — Дівчина чмокнула бабусю в щоку й метнулася до ванної.
«Лисиця, — похитала голов«Лисиця, — похитала головою Ганна, — ось і ранок пройшов, а життя так само непомітно плине, ніби ріка, що не питає, чи готові ми до її течії».
